Чи є колективна пам’ять стратегічним питанням для України?

У цьому есеї вона пропонує поміркувати про різні практики суспільної пам’яті війни, а також те, чому вони потребують виваженості.

Жива матерія суспільного пам’ятання

Пам’ять — це завжди про майбутнє. У тому, як люди практикують пам’ять, можна розгледіти контури світу, в якому вони збираються жити.

Зізнаюся, що в лютому 2022 року ми з колегами по платформі культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» (співзасновницею та кураторкою якої я є) думали, що питання пам’яті на якийсь час відійдуть із першої лінії запитань. Виявилося навпаки. Перші меморіальні проєкти періоду широкомасштабного вторгнення з’явилися вже в березні 2022 року, відразу після деокупації Київської області.

Пам’ять кожної війни зрештою кристалізується в промовистий образ чи принцип, який розгортається у складний наратив, побудований на цінностях. Так, фігура невідомого солдата часів Першої світової війни втілила відмову від аристократичного принципу формування історичного наративу: новий герой історії — це той, чиє ім’я знає тільки Бог, його вшановують не за титули, а за найвищу жертву, принесену поряд з іншими. Друга світова завершилася формуванням європейського проєкту майбутнього, в основі якого лежав погляд у минуле: «Ніколи знову».

Цей текст — не узагальнення та не репрезентативний аналіз простору колективної пам’яті України часів російсько-української війни. Це декілька спостережень про сенс пам’ятання в роки її широкомасштабної фази.

Нова мапа нашого тіла

Люди в різних збройних конфліктах, звісно, переживали досвід, дуже подібний до нашого. Тому коли зараз кажуть про унікальність України, яка працює з пам’яттю, поки війна ще триває, — це скоріш від незнання. Нагадаю, наприклад, що вже згадана фігура невідомого солдата як нового героя історії з’явилася 1916 року. Втім, допрацьовувалася ця практика пам’ятання вже після завершення Першої світової.

Водночас кожен досвід проживання війни — унікальний, про нього неможливо дізнатися із книжок. В Україні першим рухом у бік роботи з пам’яттю 2022 року стала потужна хвиля документування. Хтось фіксував власний досвід, інколи розуміючи, що ймовірність загинути тяжіє до 100 %. Велику частину таких матеріалів ми ніколи не побачимо, бо автор або загинув, або всі світлини та записи довелося знищити, виїжджаючи з окупованих територій. Хтось документував чужий досвід, часто не будучи професійним істориком чи юристом. 

Люди здебільшого казали собі, що документують для майбутнього суду над агресором чи для майбутнього музею російсько-української війни. При цьому дуже часто це була потреба говорити з іншими та слухати про їхній досвід. Бо настала мить, коли наявні книжки не допоможуть. 

У перші місяці широкомасштабного вторгнення окрім потужного бажання слухати інших людей з’явилося дивне натоді відчуття трансформації власної природи — ми перезавантажували свою орієнтацію у світі: органи чуття почали працювати інакше, їхня ієрархія змінювалася — ще ніколи так уважно не вслухалися у світ, довелося вчитися розрізняти нові звуки. Українці втратили комфортне автоматичне орієнтування в довкіллі.

Навесні 2022 року ми з колежанками ділилися одна з одною, що вид обстріляних полів викликає майже фізичний біль. Можливо, дозволили собі це, слухаючи розмову фотографа Олександра Глядєлова та філософа Володимира Єрмоленка: там є епізод, коли ворожі гвинтокрили торкалися верхівок дерев у Гостомелі — торкалися нашого світу. І це було нестерпно.

На тлі постійних страшних новин, знань про масові військові злочини, загибель людей і руйнування міст — раптово тобі боляче від вигляду зраненого поля. Це було дивно, навіть дещо соромно. До чого, здавалося б, тут пам’ять?

Де є місце для пам’яті?

Навесні 2022 року художниця Катя Бучацька дивилася на те, як у величезній калюжі, що виникла у вирві біля Мощуна, уже щось цвіте, бігають комахи. Ніби життя загоювало рану. Тоді Катя уявила: якщо в кожну вирву на цих обстріляних полях посадити дерево, це стане меморіалом. У своїй відеороботі «This World Is Recording» художниця рефлексує, якою може бути пам’ять російсько-української війни.

Меморіальна культура після Другої світової була спрямована на запобігання повторенню катастрофи: «Ніколи знову». Одначе, каже Катя, попередження не спрацювало. То якою має бути українська культура пам’яті? У своєму відео мисткиня відповідає: «Втрата залишиться втратою, але створення може протистояти нищенню. Можливо, ми будуємо меморіал не для того, щоб не було “іншого разу”, а в повному обсязі досвіду можливого повторення ми саджаємо сад, щоб нам було що втрачати».

Отже, працюємо на майбутнє (саджати сад — це виходити далеко за межі свого фізіологічного життя, значні результати побачимо вже не ми), свідомі неможливості запобігти повторенню катастроф.

Емоційна реакція на власне переживання від вигляду вкритого вирвами поля стає тут відправною точкою художньої рефлексії, що для мене важливо, коли я говорю про колективну пам’ять, бо саме мистецтво протягом десятків років ставало простором, у якому формувалася мова, що нею говорять про історичні події. 

Навряд чи емоційні реакції є різними в художників та нехудожників, але саме останні часто є авторами численних комеморативних¹Комеморативний (з лат. commemoratio — «пригадування») — пов’язаний із вшануванням пам’яті певних подій чи осіб; комеморативні практики — це ритуали, пам’ятники, заходи тощо, спрямовані на збереження колективної пам’яті. практик і меморіальних об’єктів. І це важливо, щоб розуміти, куди ми рухаємося в колективній пам’яті. Бо низових і в широкому сенсі неурядових меморіальних ініціатив в Україні безліч.

Навесні 2022 року ми з колегами намагалися стримувати тих, хто рвався створювати меморіали тут і зараз. Для деяких авторів ідей натоді було неочікуваним питання: «Про що ваш меморіал?». «Як про що? Ми ж знаємо, що тут загинуло стільки-то людей», — відповідали вони.

Того ж таки 2022 року, коли команда платформи «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» почала працювати із запитами на меморіальні ініціативи від громад Київської, Чернігівської та Харківської областей, ми розуміли, наскільки потужний запит на пам’ять про війну та полеглих унаслідок неї. Створення якорів пам’яті не обов’язково має набувати форм матеріальних об’єктів «на віки» — це може бути практика (певна традиція, дія) або ж тимчасова інсталяція. Тобто меморіалом, так би мовити, можуть бути живі люди, які в той чи той спосіб відповідають на запит пам’ятання. Нагадаю хоча б акцію «Стіл пам’яті», ініційовану Марією Грабар та згодом масштабовану в партнерстві із платформою пам’яті «Меморіал героїв». Жінка, яка втратила на війні свого чоловіка, запропонувала власникам ресторанів у День пам’яті захисників України (29 серпня) сервірувати стіл, на якому стоятиме табличка «Цей стіл зарезервований для найсміливіших серед нас», і залишати його порожнім.

Із власного досвіду можу сказати, що саме цей приклад викликає чи не найпотужніші емоції, коли я розповідаю міжнародній авдиторії про роботу з пам’яттю в Україні. Бо саме він демонструє, що для українців сьогодні пам’ять війни не потребує спеціально виділеного простору — ресторан як місце відпочинку та радості працює для комеморативної акції так само, як і звичний у цьому контексті публічний простір. 

Між стратегією і тактикою пам’ятання

Сьогодні українське суспільство перебуває в особливому режимі пам’ятання, який запускається потребою негайної дії, спрямованої не на інформування нащадків, а на об’єднання сил для спільного лікування ран і створення механізмів відновлення гідності. Ми в «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» назвали цей спосіб практикування пам’яті тактичною комеморацією, на відміну від стратегічної, яка формуватиметься на відстані від сучасних подій.

Антон Лягуша, академічний директор однієї з базових для України навчальних програм із досліджень пам’яті (англ. Memory Studies) (у KSE), запропонував поняття експресивного порядку пам’ятання. А дослідниця музеєфікації подій російсько-української війни Валентина Хархун використовує поняття «воююча пам’ять» (англ. warring memory). Академічна термінологія, звісно, поступово усталиться. Я ж згадую ці різні назви для того, аби показати, що осмисленням займаються багато різних людей. І дослідження відбувається як включене спостереження та дуже часто як співучасть.

Зауважу, що саме як відповідь на суспільний запит швидкої комеморації в Україні відкрилися дві перші магістерські програми, спеціально зосереджені на пам’яті: «Дослідження пам’яті та публічна історія» в KSE та «Майбутнє спадщини: історія, культура, література» в УКУ.

Згадаю також ініціативи неформальної освіти, зокрема «Лабораторію практик меморіалізації» 2024 року, в організації якої я брала безпосередню участь. Ідея полягала в запуску нішевого проєкту для митців, архітекторів і музейників, яких запрошували до міждисциплінарного простору роботи з пам’яттю. Ми очікували, що в «Лабораторію» подадуться 40–50 учасників, натомість отримали декілька сотень заявок. Тому вирішили йти шляхом не відмови аплікантам, а розробки нових форм роботи онлайн, які би дозволили долучити більшість зацікавлених. Для нас тоді це було не підскоком на запит, а розв’язанням зокрема і власних запитань: варто було подивитись на тих, кому важлива робота з пам’яттю, зрозуміти, хто всі ці люди: митці, музейники, активісти пам’яті, військові, представники державних органів влади та інші.

У червні 2026 року одна з учасниць «Лабораторії» 2024 року запустила власний проєкт — «Ірпінь: архітектура пам’яті», що вже не ставить за мету дослідити поле та побачити потенційних акторів меморіалізації. Ця ініціатива прагне розробити конкретні проєкти місць пам’яті, важливих для Ірпеня в контексті російсько-української війни.

Освітніх проєктів, які стосуються роботи з пам’яттю, уже створено достатньо, щоб їхні учасники були озброєні базовими знаннями світових практик меморіалізації та українських напрацювань. Уже можна апелювати до якісних українських меморіальних проєктів різного рівня. Ми вже не в точці базового пошуку, коли найкращим способом зафіксувати пам’ять здаються мурали або відтворені з фотографії буквалістичні фігури.

Архів і канон

Тут я хотіла би згадати поняття архівів і канонів пам’яті, як їх пропрацьовувала німецька дослідниця колективної пам’яті Аляйда Ассман (не вона їх запропонувала, але працює з ними у спосіб, цікавий для мене зараз). Канон пам’яті — це активна частина колективної пам’яті. Він підтримує те, що суспільство навмисно обрало та зберігає. Його інституції — це література та візуальні мистецтва, шкільна програма, музеї, сцена, свята, традиції пам’ятання. Набір історичних інтерпретацій, що в силу певних причин не потрапили до канону, складає архів пам’ятання. Важливо, що межа між каноном та архівом — взаємопроникна: певне знання може перетекти з архіву у простір соціально затребуваного та перетворюватися на частину канону — і навпаки.

Реальність війни змушує шукати точки опори у знанні про події, які виходять за межі нашого біологічного існування. І вперед — «саджати сад», і назад — в історію. Канон української колективної пам’яті драматично перезавантажується — і я зараз не про пам’ятники та перейменування населених пунктів, хоча, звісно, це важлива частина процесу. Мені йдеться про перемапування ландшафту пам’яті. З архівів пам’ятання можуть під впливом певних подій підніматися наверх інколи достатньо неочікувані речі.

Я недаремно почала зі згадки про відчуття болю від зранених полів. Зараз мене цікавить перезавантаження погляду на різні українські ландшафти під час війни. Коли я написала, що з архівів пам’ятання можуть підніматися неочікувані речі, то думала про Великий Луг, який буквально вивільнився на поверхню після підриву Каховської ГЕС. Нагадаю, що Великим Лугом називався величезний простір річкових плавнів на лівому березі Дніпра, який належав Запорізькій Січі та, власне, з нею ототожнювався. Катастрофічна подія спричинила раптову хвилю рефлексій про Великий Луг, козацьке минуле, затоплені радянською владою українські села, підрив Дніпрогесу 1941 року тощо. Так архівне знання може переходити в канон. (Не обов’язково, але може.) Великий Луг — лише один із прикладів такого перемапування історичних ландшафтів: хотілося б говорити і про нову візію українського степу, напружене вдивляння в український Південь тощо. 

Зауважу ще один момент, зв’язок якого з пам’яттю неочевидний. Хочу нагадати есей природоохоронця Олексія Василюка про нову екологічну мапу України. Частина територій, як зауважує дослідник, залишиться недоторканою та втратить економічний потенціал. Туди прийде природа, як це відбулося з територією колишнього Каховського водосховища: за рік після підриву греблі Каховської ГЕС на місці колишнього водосховища з’явився ліс.

«Ми можемо залишитися жертвою цих змін, — зауважує Олексій Василюк. — А можемо переосмислити їх і використати як основу для нової ролі України в Європі». У нашій державі через війну радикально скоротилися промислові викиди, збільшилися площі територій, де відновлюються природна рослинність і природні процеси, а на мільйонах гектарів уже не застосовують пестициди. Парадоксально, але якість довкілля в Європі частково покращується. Природоохоронець пропонує переосмислити ці зміни геополітично: «Так, вони трагічні, але це також нова об’єктивна реальність, яку ми не можемо скасувати. І частину цих змін можна обернути на свою користь». Україна може умовно кажучи, наростити м’язи, будучи в стані істоти з ампутованими частинами тіла. 

Текст Олексія Василюка дивовижним чином перегукується мені з міркуваннями фотографки Елени Субач про її проєкт «Нові кордони мого тіла», який вона реалізувала 2024 року в центрі Superhumans у Львові. Мисткиню запросили зробити декілька кадрів для підготовки календаря Superhumans, але для неї це стало власним художнім дослідженням. Військові на реабілітації не погоджуються, щоб їх жаліли, вони вчаться жити з новим виглядом і функціональністю свого тіла. «Для мене це стало історією, яку можна перенести на відчуття війни суспільством, — зауважує Елена. — Ми теж втрачаємо частину нашого тіла, частину нашої країни. І це робота з травмою, у якій нам потрібно продовжувати жити і вибудовувати м’язи».

Нагадаю слова Каті Бучацької про усвідомлене бачення ймовірного повторення катастрофи та рішення створити сад як меморіал. Пам’ять російсько-української війни може стати рефлексією способу вибудовування м’язів у ситуації усвідомлення незворотних наслідків катастроф. Ні, не у вульгарній формулі «вони померли, щоб…», у якій загиблі стають інструментом досягнення якогось результату. Люди під час Каховської катастрофи загинули не для того, щоб хтось згадав про Великий Луг. Вони загинули, бо їх вбили окупанти. Це все, і цьому нема виправдань.