Боснія через 30 років після війни: чи досягли примирення?

Сучасна Боснія вражає поєднанням протиріч: красиве і мирне місце з активним громадянським суспільством, але з багатьма невирішеними травмами минулого й політично вмотивованим етнічним поділом. Ця маленька країна в центрі Європи все ще залишається однією з найменш досліджених. Щоб збагнути її краще, ми поспілкувалися з Лейлою Бічакчіч — співзасновницею і керівницею Центру журналістських розслідувань у Боснії, однією з лідерок громадянського суспільства в Боснії і в цілому в Балканському регіоні.

Далі — пряма мова Лейли.

Через 30 років після підписання миру

Очевидною перевагою Дейтонських угод є те, що вони зупинили війну. Ми мали чотири роки дуже кривавого конфлікту з великою кількістю жертв. Геноцид у Сребрениці¹Масове вбивство у липні 1995 року понад 8000 боснійських мусульман у місті Сребрениця та його околицях, вчинене сербськими силами. був останнім великим злочином, скоєним до завершення мирних переговорів. Усе це робить мирну угоду вкрай важливою. Жодні жертви в будь-якій війні не варті того, щоб продовжувати збройний конфлікт.

Однак Дейтон не вказав термін дії цього рішення, і це має стати одним із уроків, винесених із досвіду Боснії. Очікувалося, що Дейтон покладе край війні і створить основу для миру й примирення, поки країна та її лідери не стануть достатньо зрілими, щоб сісти за стіл переговорів і створити мирну конституцію. Цього так і не сталося.

Поточна політична дискусія в країні, яка дуже загострена, точиться навколо закликів повернутися до «первинного Дейтона», хоча ніхто не має чіткого уявлення про те, чим саме є ця оригінальна версія. В результаті переговорів всередині країни було прийнято численні поправки до Конституції³Чинна Конституція Боснії є Герцоговини є додатком до Дейтонських угод., і для деяких політичних гравців повернення до оригінального Дейтона означало б відмову від усіх цих поправок, а це неможливо.

Як наслідок, країна опинилася в політичному глухому куті. Вона поділена на дві частини та один округ: Федерацію Боснії і Герцеговини, Республіку Сербську⁵Автономне утворення, населене переважно боснійськими сербами. та округ Брчко як додатковий адміністративний рівень. У складі Федерації є десять кантонів.

Загалом у невеликій країні з населенням близько 2,5 млн осіб існує тринадцять рівнів управління. Між цими рівнями немає типової субординації, тобто державний рівень не відповідає за нижчі й не має над ними юрисдикції. Кожен кантон, наприклад, має власну конституцію.

У нас усе ще є Верховний представник⁶Верховний представник щодо Боснії й Герцеговини — міжнародний посадовець, який очолює Апарат Високого представника (АВП) і наглядає за цивільним виконанням Дейтонської угоди., який діє як адміністратор мирної угоди. Наша конституція є, по суті, документом про мир, рамковою угодою про мир. Ми так і не дійшли до того, щоб адаптувати її до сучасних умов. Тому Верховний представник має мандат, наданий Радою Безпеки ООН, і є органом ООН, який наглядає за виконанням мирної угоди. Через тридцять років після завершення війни Верховний представник все ще виконує свої обов’язки.

Два компоненти мирної угоди, що стосуються державної власності та військового майна, яке необхідно передати державі, все ще не виконані. Відповідний закон досі не прийнятий, а цей крок має завершити мандат Верховного представника, дозволивши країні функціонувати самостійно. Як скоро це може статися, сказати неможливо.

Примирення після Югославських воєн⁹Югославські війни — низка збройних конфліктів на території колишніх республік Югославії у 1990-х роках і на початку 2000-х.

Проблема в тому, що ми так і не дійшли до примирення на політичному рівні. Одразу після війни й багато років після неї існували численні програми примирення, але здебільшого вони були зосереджені на примиренні громадян. Були програми, що працювали з дітьми, з потерпілими, особливо з жінками, які стали жертвами зґвалтувань у воєнний час, а також із колишніми в’язнями таборів по всій країні.

Були також спроби залучити колишніх солдатів, які служили в різних арміях і воювали один проти одного.

Але ми ніколи по-справжньому не примирилися як суспільство в Боснії і Герцеговині. З іншого боку, політики так і не визнали, що насправді відбулося в 1990-х роках.

Боснійська війна була не єдиним конфліктом на території колишньої Югославії — вона охопила ширший регіон і була частково спровокована розпадом Югославії. Роль різних колишніх республік, які зараз незалежні держави, у конфліктах у регіоні зрештою доведеться визнати, але цього ще ніколи не відбувалося.

Як наслідок, ми втратили можливість примиритися й досягти спільного розуміння основної істини.

30 років по тому дітей усе ще навчають за трьома різними шкільними програмами. Боснія і Герцеговина, мабуть, єдина країна в Європі, де існує явище, відоме як «дві школи під одним дахом», тобто діти різного етнічного походження відвідують заняття в одній будівлі, але ніколи не зустрічаються.

Коли ми думаємо про примирення, нам потрібен якийсь формат комісії зі встановлення істини для території колишньої Югославії, до якої б увійшли всі країни, що виникли після її розпаду, щоб встановити основні факти про те, що відбулося в 1990-х роках, і прояснити роль різних держав. Це дозволило б новим поколінням вирости зі спільним розумінням історії.

Натомість ми бачимо суперечливі наративи, які часто сягають Першої чи Другої світової війни, а то й більш ранніх періодів, у спробах виправдати насильство 1990-х років.

Суперечки точаться навколо того, хто скоїв більше злочинів або в кого було більше жертв, але це не може об’єднати майбутні покоління. Боснія як держава існує з часів Середньовіччя, хоча й не в межах сучасних кордонів. Завжди цікаво спостерігати, який період історії люди обирають, намагаючись довести, що вони були першими на цій території. Це стає особливо абсурдним, якщо врахувати, як протягом століть населення та імперії постійно переміщалися, окуповували території, відступали та змінювали кордони. Це особливо стосується Боснії та Балкан у цілому. Такі наративи легко продавати, оскільки вони спираються на емоційний шантаж, але ні до чого не приводять.

Ще однією невдачею країни стала нездатність сформувати спільну ідентичність боснійців і герцеговинців.

У Боснії і Герцеговині не так багато людей, які вважають себе насамперед громадянами країни. Для більшості людей основною ідентичністю залишається приналежність до певної етнічної групи.

Відповідальність громадян під час війни

Роль громадян часто недооцінюють, хоча вона може бути вирішальною. Візьмемо, наприклад, Прієдор — місце, трагічне в багатьох сенсах. Уперше після Другої світової війни людей змушували носити видимі знаки, нарукавні пов’язки, щоб показати свою приналежність до іншої етнічної групи. Мешканці Прієдора знали, що відбувається, але ніякої реакції не було.

Ідея, що історія вчить нас не повторювати своїх помилок, на жаль, раз за разом виявляється хибною. У цьому контексті відповідальність за вшанування пам’яті жертв із числа спільнот, які в меншості, лежить на жителях Прієдора, а також інших регіонів (особливо тих, хто належить до більшості).

Є фільм під назвою «Quo Vadis, Aida?» («Куди йдеш, Аїдо?») режисерки Ясміни Жбаніч, який зображує, як відбувався геноцид у Сребрениці. Я жила в Боснії під час війни і знала про Сребреницю, але цей фільм дав мені набагато повніше уявлення про масштаби подій і участь місцевих жителів.

Приголомшливо усвідомлювати, що багато людей знали, що відбувається, і не реагували, а деякі навіть допомагали створювати умови для скоєння цього злочину.

Завжди легко зняти з себе відповідальність, сказавши «ми просто виконували накази». Але навіть у Прієдорі, де були військові табори і солдати, які привозили туди людей, табори не могли б функціонувати без підтримки місцевих громад.

Колишні мешканці Прієдора, які втекли звідти під час війни, пробували створити меморіали, в тому числі присвячений дітям, які загинули там. 31 травня відзначають день пам’яті жертв Прієдора, але щороку виникають труднощі з організацією вшанування пам’яті, оскільки місцева влада відмовляє в дозволі на встановлення постійних меморіалів або створює перешкоди для публічних зібрань.

Усе це свідчить про те, що суспільство ще не дозріло до повного прийняття фактів. Нам потрібно досягти моменту, коли ми визнаємо те, що сталося, винесемо з цього уроки й побудуємо краще майбутнє.

Корупція як політичний інструмент

Корупція — це не причина, а інструмент, який дуже ефективно використовують політичні лідери. Вони розпалюють міжнаціональну ворожнечу та поглиблюють розбіжності, щоб приховати корупцію за етнічною політикою. Після закінчення війни ми бачимо, що все більше політичних лідерів стають надзвичайно багатими — не просто мільйонерами, а навіть мільярдерами. Все це багатство походить із державних фондів, із грошей, які повинні служити громадянам і покращувати їхнє життя.

Частково проблема може походити від соціалістичної спадщини¹¹Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, її керівництво підтримувало тісні зв’язки з СРСР., де державна власність створила уявлення, що бюджет — це просто купа грошей, і якщо я їх не візьму, то хтось інший це зробить. Таке мислення досі поширене. Коли намагаєшся пояснити, що бюджет належить усім громадянам, багато людей відповідають, що якщо вони не забезпечать собі частку, то це зробить хтось інший, і вони залишаться ні з чим. Тому політику часто розглядають як спосіб збагачення, а не як служіння суспільству, і багато людей досі вважають політику корумпованою за своєю суттю.

Громадянське суспільство, медіа та міжнародні програми роками робили корупцію центральною суспільною проблемою. Громадяни все більше визнають її проблемою і розуміють, що вона заважає прогресу країни. Однак багато хто все ще відчуває себе безсилим протидіяти корупції і запитує, навіщо повідомляти про неї, якщо нічого не змінюється.

Це також стосується довіри до інституцій. Багато громадян не вірять, що система працюватиме на їхню користь, тому вони намагаються знайти власний спосіб обійти її.

Якщо їм потрібне лікування, вони можуть відчувати, що змушені давати хабар лікарю, щоб отримати належну допомогу. Якщо хочуть забезпечити своїй дитині місце в дитячому садку — можуть відчувати, що мусять заплатити комусь, щоб потрапити до списку. Корупція стає замінником системи, яка не функціонує належним чином.

Міф про російсько-сербське братерство

Із початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну російське посольство в Боснії стало більш активним, відкрито попереджаючи про можливу інтеграцію Боснії в НАТО або ЄС і стверджуючи, що такі кроки суперечать інтересам Росії. Водночас вони підтримують політичних діячів у Республіці Сербській, які просувають наративи про незалежність.

Таке політичне співробітництво сприяє постійній нестабільності в регіоні, особливо в Сербії та Республіці Сербській, де російські інтереси залишаються сильними.

На початку російського вторгнення деякі аналітики попереджали, що якщо Україна швидко впаде, Балкани можуть стати наступною зоною напруженості. Хоча пізніше заворушення в регіоні вщухли, ознаки відновлення напруженості знову стають помітними.

Цей наратив розвивається вже досить давно. Сербський парламент ухвалив декларації про «всесербський союз»¹³Після Першої світової серби стали панівною нацією в Югославії, Республіка Сербія вважає себе правонаступницею Югославії., і ми спостерігаємо вплив сербських урядових структур не тільки в Республіці Сербській, а й у Чорногорії та Косово. Отже, це не обмежується Боснією; це стосується ширшого регіону, пов’язаного з ідеєю більш широкої сербської єдності.

Частково це пояснюється тим, що часто описують як міф про російсько-сербське «братерство», яке також пов’язане з релігійними зв’язками через православну церкву. Із часом цей зв’язок допоміг сформувати наратив про близькість, хоча російський вплив у Югославії був значною мірою припинений після 1948 року. Проте міф продовжує зміцнюватися.

Якщо подивитися на фінансові дані, російські інвестиції в Сербії або Республіці Сербській насправді досить обмежені. Проте емоційна риторика зберігається, і багато людей щиро вірять у ці особливі відносини. Російська пропаганда діє протягом тривалого часу, поступово формуючи наративи, що служать політичним інтересам. Після розпаду Югославії та створення нових держав ці наративи використовувалися для створення невизначеності та нестабільності в регіоні.

Із точки зору Росії, збереження впливу на Балканах також служить меті залишатися поблизу ЄС і створювати напруженість на його кордонах, а також запобігати подальшому розширенню НАТО або ЄС. Це спосіб забезпечити, щоб Росія залишалася важливим гравцем у регіональній та світовій політиці.

Ми давно знаємо про такі об’єкти, як центр спеціальних сил у Ніші (Сербія)¹⁵Найімовірніше, йдеться про так званий Російсько-сербський гуманітарний центр (РСГЦ), відкритий у 2012 році., а нещодавні розслідування Балканської мережі журналістських розслідувань також дослідили тренувальні табори, пов’язані з діяльністю в Молдові¹⁶Йдеться про підготовку дестабілізаційних заходів перед виборами у Молдові 2025 року.. Ці операції з’являються там, де виникають можливості. Останніми роками також спостерігається збільшення російської дипломатичної присутності, включаючи розширення консульської діяльності в Баня-Луці (столиця Республіки Сербської. — ред.), тоді як посольство залишається в Сараєво.

Насправді під час воєн 1990-х років Росія не надавала значної підтримки Сербії чи Республіці Сербській. Здається, відносини між країнами стали міцнішими в останні десятиліття, насамперед на політичному рівні, а не через значну економічну допомогу.

Розуміння регіону

Медіа, як правило, повідомляють про такі країни, як Боснія, Україна, Молдова чи Сакартвело, лише тоді, коли трапляється щось погане, не інвестуючи в довгострокову співпрацю чи розбудову взаєморозуміння між суспільствами.

Україна привернула значну увагу міжнародних медіа, але переважно в контексті війни, без глибшого висвітлення, яке допомогло б авдиторії зрозуміти українське суспільство та його ширші виклики, що виходять за межі протистояння.

Під час війни в Боснії була значна міжнародна присутність, і цей внесок не завжди отримував достатнього визнання.

Про деякі звірства, скоєні в Боснії, включаючи геноцид у Сребрениці, першими повідомили міжнародні журналісти. Вони могли пересуватися між лініями фронту так, як місцеві репортери часто не могли, і допомагали виносити важливу інформацію з країни під час війни.

Багато з них пізніше давали свідчення в Гаазі і продовжували працювати над темами, пов’язаними з Боснією. Деякі з них досі мають тісні зв’язки з цією країною, регулярно її відвідують, працюють із місцевими громадами та роблять свій внесок через навчальні програми та професійні обміни. На особистому рівні ця відданість справі досі існує.

Однак сьогодні бракує послідовного висвітлення подій у міжнародних медіа. На Балканах більше немає постійних кореспондентів більшості провідних газет і журналів. Висвітлення подій зазвичай з’являється лише тоді, коли трапляється щось драматичне, у такі моменти місцеві журналісти інколи пишуть репортажі для міжнародних медіа. Deutsche Welle зберігає свою присутність, але функціонує скоріше як інформаційне агентство, що висвітлює щоденні події, а не забезпечує глибші, тривалі репортажі.

Потрібне більш якісне та регулярне висвітлення повсякденних подій та суспільних реалій у медіа. Це допомогло б громадянам ЄС краще зрозуміти балканські країни, зокрема Боснію, поза періодами конфліктів і криз, а також створило би більш обґрунтовану базу для майбутньої співпраці та інтеграції.