Ніколя Тензер про винятковість України та чому її не розуміє світ

Ніколя Тензер два десятиліття попереджав про загрозу з боку Росії. Сьогодні він вважає, що США і Європа все ще не здатні усвідомити масштаб небезпеки.

У цьому інтерв’ю Тензер відверто говорить про нерішучість Заходу, крах довіри до гарантій безпеки й те, чому українцям, можливо, доведеться покладатися лише на себе.

Далі — пряма мова.

Про мирну угоду

— Я повинен сказати прямо, що США більше не є нашим союзником. Ми бачимо, що Трамп і багато відомих діячів в його адміністрації по суті стали на сторону Росії. Вони поділяють той же світогляд. Зараз існує своєрідна ідеологічна змова з РФ.

Що насправді означає гарантія безпеки від США? Це означає, що якщо на Україну чи будь-яку іншу європейську державу нападе Росія, США надішлють війська для її захисту. Хтось дійсно вірить, що це станеться?

Можливо, після 2028 року буде нова, порядніша адміністрація США. Але подивіться, що сталося в Сирії в 2013 році, коли президент Обама не дотримався червоних ліній¹Барак Обама (президент США 2009–2017 рр.) використав фразу про перетин «червоних ліній», що може мати «величезні наслідки» щодо використання хімічної зброї в сирійській громадянській війні. Пізніше режим Асада застосував хімічну зброю проти населення без жодних наслідків., які сам собі встановив. Подивіться на 2014 рік, коли Росія вторглася в Крим і напала на Донбас. Я пам’ятаю, як у 2013, 2014 і 2015 роках розмовляв з японськими, південнокорейськими колегами і запитував їх, чи довіряють вони американським гарантіям безпеки. Вони відповіли мені: «Ні. Ми повинні готуватися до найгіршого».

Щодо Європи, то мій голос був одним із тих поодиноких, які говорили ще 2014 року, що ми повинні втрутитися більш рішуче, аби захистити Україну. У нас були повітряні можливості, ракети й винищувачі, щоб завдати удару по російських танках в Україні без розгортання наземних військ. Ми могли це зробити. Ми повинні були це зробити. Чи можуть українці справді вірити, що європейці діятимуть рішуче в майбутньому, коли вони не готові діяти рішуче сьогодні?

Ми обговорюємо гарантії безпеки після так званої мирної угоди. Але знаємо, що в Росії немає справжнього бажання дотримуватися угоди або припиняти вогонь. Уявіть собі, що Україна відмовляється від частини своєї території — Донеччини чи Криму. Ситуація з безпекою фактично погіршиться як для українців, так і для європейців. Росія матиме час перегрупуватися й набрати більше військ — зокрема серед 1,6 мільйона молодих українців, що живуть на окупованих територіях, яких можна було б використати як гарматне м’ясо. Якщо Крим буде віддано, Росія повністю відновить свій Чорноморський флот у Севастополі, особливо тепер, коли українцям вдалося витіснити його звідти. Якщо санкції будуть зняті, Росія стане ще небезпечнішою.

Із точки зору безпеки, така мирна угода була б катастрофою. Окрім питання безпеки, це також було би грубою неповагою до міжнародного права. На окупованих територіях депортовують дітей, катують людей, відбуваються страти без суду і слідства, масові зґвалтування.

Чи можемо ми собі уявити, що даємо Путіну й Росії ліцензію на вбивства, зґвалтування, тортури й депортації? Це те, з чим ми не повинні погоджуватися. У Європі ми живемо зі спадщиною Нюрнберзького процесу. І повинні залишатися вірними його принципам.

Про воєнні злочини

Існує те, що я би назвав кризою свідомості — поняття, який використав німецький філософ Едмунд Гуссерль у 1935 році. Багато лідерів (не тільки в США, а й у Європі) уникають відкрито говорити про воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид і злочин агресії — ті, що не мають терміну давності.

Хоча преса повідомляє про тортури, зґвалтування й депортації, більшість політичних лідерів уникають публічного обговорення цих питань. На це є дві причини. Перша — психологічна. Масштаби злочинів настільки величезні, що повертають нас до найтемніших сторінок нашої спільної історії — до нацизму. Моя родина безпосередньо постраждала від злочинів нацистів, тому я знаю, що це таке. Ми стикаємося з тим, що Ганна Арендт³Ганна Арендт (1906–1975) — німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, викладачка й авторка праць про тоталітаризм. назвала «радикальним злом»⁴Ганна Аренд визначала це як безпрецедентний характер системних тоталітарних злочинів, мета яких — зробити людей непотрібними, без людської гідності, правової ідентичності та моральної свободи волі.. Для багатьох західних лідерів протистояти цій моральній прірві дуже складно.

Друга причина — політична. Якби політики відкрито визнали ці злочини, особливо геноцидом (відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року), вони мали б юридичний і моральний обов’язок діяти. Повинні були би втрутитися й рішуче вжити заходів. Оскільки багато хто не хоче робити цього, вони утримуються від того, аби чітко говорити про природу цих злочинів.

Про мораль у політиці

Я відчуваю провину. Мене переслідує це відчуття, бо ми повинні були захистити життя українців, і могли це зробити, якби наважилися діяти.

Той факт, що європейські лідери вирішили не втручатися відкрито, для мене є певним історичним соромом, що переслідуватиме нас до кінця життя. Це не лише питання моралі. У міжнародних справах мораль йде пліч-о-пліч із безпекою.

Якби ми звернули увагу на злочини Росії в Чечні, Сакартвело, Сирії, Африці і, звичайно, в Україні ще до початку повномасштабної війни, то могли би запобігти більшій загрозі, що йшла від РФ. Російське послання полягає в тому, що злочин — це і є послання. Багато фахівців з безпеки не говорять про міжнародне право. Вони не бачать зв’язку між порушенням міжнародного права і загрозою безпеці.

Це те, про що я детально розповідаю у своїй книзі «Наша війна», яка незабаром буде перекладена українською мовою: у ній йдеться про зв’язки та принципи, що стоять за цією динамікою. Суть у тому, що більшість західних лідерів не розуміють, що не діючи зараз і не рятуючи життя зараз, вони ставлять під загрозу власне становище й безпеку своїх країн.

Про російську інфільтрацію

Ми маємо багато добре задокументованих випадків корупції, змови та боягузтва (у країнах Європи. — ред.). Якщо ви подивитеся на деяких людей, які завадили Сакартвело й Україні на Бухарестському саміті⁷Під час Бухарестського саміту НАТО 2008 року низка країн-членів Альянсу, зокрема Німеччина і Франція, виступили проти надання Україні і Грузії Плану дій щодо членства в НАТО. Багато експертів вважають, що на це рішення вплинула Росія. в 2008 році отримати План дій щодо членства в НАТО, то, безумовно, існувала певна змова. Також знаємо, що Німеччина, а іноді Франція й інші європейські країни продовжували купувати російський газ. Вони хотіли вгомонити Росію і зберегти добрі відносини. Це частина ідеологічної змови, але також — частина браку знань. Звичайно, не всі західні лідери були корумповані, багато хто просто не розумів Росію. Вони дивилися на РФ через рожеві окуляри. Це була серйозна помилка в оцінці ситуації.

Другий фактор — це пропаганда. Ми часто говоримо про російську пропаганду, і, звичайно, є те, що я би назвав жорсткою пропагандою: «У Києві нацисти», «У всьому винне НАТО», «Росія — мирна держава» — усе це брехня. Але є і м’яка пропаганда. Джейк Салліван, радник президента США з національної безпеки за часів Байдена, заявив на Вільнюському саміті НАТО в липні 2023 року: «Ми хочемо запобігти війні між Росією і НАТО». Я не кажу, що Салліван чи інші були російськими маріонетками, бо це не так. Але їхнє мислення було підпорядковане наративам, які, зрештою, походили з російського сценарію.

Росію можна було перемогти. Історія показує, що ядерні держави можуть бути переможені: Радянський Союз в Афганістані, США у В’єтнамі, США в Афганістані. Не існує якогось особливого пророцтва, яке би сказало, що ядерну державу не можна перемогти.

Про нерозуміння України

Більшість західних лідерів ніколи не відвідували Україну. Навіть президент Франції Еммануель Макрон уперше завітав до Києва незадовго до початку повномасштабної війни, дорогою з Москви. Так само було з багатьма німецькими канцлерами, британськими прем’єр-міністрами, президентами США й іншими.

Причина цього дуже чітка: багато з найвпливовіших європейських держав разом зі США не звертають уваги на так звані малі та середні держави. Згадайте хоча б «Котлету по-київськи»⁹Промова (з англ. Chicken Kiev speech), в якій тодішній очільник США застерігав українців від «суїцидального націоналізму». Усього за кілька тижнів Україна переважною більшістю проголосувала за вихід зі складу СРСР. Назва промови закріпилася після обурення редактора газети «Нью-Йорк таймс» Вільяма Сафайра. — промову Джорджа Буша-старшого в 1991 році. Для цих старомодних політиків малі та середні держави насправді не існують.

У Франції, Німеччині та Великій Британії довгий час було таке ставлення: «Ми маємо справу з великими державами й домовляємося одне з одним, і це все. Решта? Що ж, їм просто доводиться жити там, де вони є». Люди не сприймаються як такі, що мають право формувати власну долю.

Про пропаганду

Складність полягає в тому, що за французьким законодавством (а ситуація схожа в Німеччині, Великій Британії та інших країнах), просування іноземної держави, навіть якщо вам за це платять, не обов’язково є незаконним. Це одне з ключових питань.

Франція та інші європейські держави роблять багато для протидії російській пропаганді: кібератакам, фейкам і таким операціям як, наприклад, Doppelgänger¹¹Базована в РФ мережа операцій впливу, що діє в Європі щонайменше з травня 2022-го. Для поширення дезінформації Doppelgänger використовує фейкові веб-сайти, створені для імітації відомих медіа, зокрема Der Spiegel, Le Parisien, The Washington Post, The Guardian та РБК-Україна. (з нім. — «двійник»). У французькому уряді є органи, які роблять хорошу роботу. Але коли справа доходить до юридичних розслідувань, вони роблять недостатньо.

Інша проблема полягає в тому, що навіть поза відверто проросійськими медіа є журналісти й редактори, які думають: «Ми повинні зберігати баланс між точками зору». Я досить часто з’являюся на телевізійних каналах й іноді стикаюся з тими, хто поширює російську брехню. Кажу журналістам приватно: «Уявіть, що ви перебуваєте в Лондоні під час Другої світової війни — чи сказали б ви, що у вас є хтось від союзників, а потім даєте рівний час нацистському пропагандистові?». Але люди не розуміють, що ми перебуваємо в стані радикальної війни. Вони досі цього не розуміють, досі думають: «Є дві сторони. Ми можемо віддавати перевагу українцям перед росіянами, але це все одно війна з різними точками зору».

Вони не розуміють, наскільки ця війна радикальна, і що від неї залежить доля Європи і майбутнє наступних поколінь.

Про правду

Ми є свідками війни за правду, яку веде Росія, Китай, а тепер, на жаль, і адміністрація США. І вона має багато вимірів: націлена на наукову правду, наприклад, про вакцини, на правду про зміну клімату і, звичайно, на правду про війну.

Ключова проблема в тому, що коли люди не зможуть довіряти громадським інституціям — школам, університетам, урядам і організаціям громадянського суспільства — світ зруйнується.

Якщо люди не можуть знайти правду, вони не можуть користуватися свободою. Свобода — це моральна й метафізична здатність, і без правди люди губляться. Це також проблема довіри, освіти, готовності думати самостійно.

Два чи три роки тому було опитування громадської думки, яке показало, що близько 30-35 % молодих людей у Франції не знають про Голокост. Навіть у США цей показник, мабуть, нижчий. Це красномовно свідчить про стан громадської думки. Люди роззброєні перед обличчям пропаганди з боку Росії та інших країн-злочинців. І це стає проблемою свободи, бо за таких умов люди не можуть бути по-справжньому вільними.

Про пам’ять

Кожна країна має свої темні сторони. Одна з ключових відмінностей між демократією та диктатурою полягає в тому, що демократія має проливати світло на ці темні сторінки історії. Це дуже важливо.

Одна з проблем країн Східної та Центральної Європи, які були окуповані СРСР, полягає в тому, що ця темна частина історії зникла з підручників. Подивіться, що сталося в колишній Східній Німеччині. У Західній Німеччині відбулося покаяння, німці примирилися з темною стороною своєї історії. Я особливо пам’ятаю промову 1985 року тодішнього президента Німеччини Ріхарда фон Вайцзеккера, коли він, якщо перефразувати, сказав: «Нас звільнили союзники». Він визнав колективну провину — не лише юридичну, а й колективну відповідальність, бо більшість німців, за винятком учасників опору, були співучасниками, нехай навіть пасивними.

Але у Східній Німеччині цього не сталося. У Польщі, Угорщині та країнах колишнього СРСР, мушу сказати, цього також не сталося — принаймні, не одразу. Це почалося пізніше.

Я писав про Аллу Горську¹³Українська художниця, правозахисниця та шістдесятниця, яка виступала проти радянського тоталітарного режиму. Її вбивство, як вважають, було стратою, здійсненою КДБ за таємним наказом влади., коли була її чудова виставка в Києві. Вона хотіла розповісти світові про те, що сталося в Бабиному Яру¹⁴Місце пам’яті та некрополь близько 100 тисяч цивільних громадян і військовополонених, розстріляних нацистами у 1941–1943 роках., а також про трагедію в Биківнянському лісі¹⁵Биківнянський ліс — ліс біля села Биківня під Києвом, де масово й таємно ховали жертв сталінських репресій (1937-1941 рр.) За приблизними оцінками, там поховано від 20 000 до 100 000 осіб.. Мисткиня вважала це своїм обов’язком, але за це її вбили в 1970 році співробітники КДБ.

Це наводить на роздуми про майбутнє Росії. По-перше, вона має бути переможена. Потім російське суспільство повинно відчути колективну провину за те, що сталося за часів сталінізму, і за вбивства, особливо українців. Має бути це колективне почуття провини. У найближчі десятиліття російські діти повинні дізнатися з підручників правду про те, що робили росіяни.

Більшість російської опозиції відмовляється говорити про це й каже: «Це все Путін». Але справа не тільки в ньому. Були сотні тисяч, можливо, мільйони росіян, які стали співучасниками, виконавцями цих злочинів, тортур. А багато інших мовчали.

Коли буде російський президент, який скаже те, що сказав Ріхард фон Вайцзеккер¹⁹Федеральний президент Німеччини виступив з історичною промовою в Бундестазі 8 травня 1985-го, перелічивши категорії жертв нацистських злочинів і закликавши німців подивитися у вічі минулому своєї країни та зрозуміти особисту відповідальність за скоєне. у Німеччині в 1985 році — про провину і фразу «на щастя, ми зазнали поразки», — тільки тоді я зможу мати якусь надію на майбутнє Росії. Інакше — ніколи.

Про Україну

Знаю точно (це не порожні надії, а раціональне переконання) — Україна переможе. Українці переможуть. Українці знають, що вони переможуть самі, і, зрештою, наодинці. Вони створюють умови для власної стратегічної автономії.

На жаль, я кажу своїм українським друзям: «Не довіряйте нікому. Ви не можете покладатися на гарантії безпеки, надані будь-ким». Це правда.

Ми не знаємо, якою буде Європа через рік, два чи три. У Франції 2027 року будуть вибори. Ультраправі лідирують в опитуваннях. Я не кажу, що вони переможуть — я зроблю все можливе, щоб цього не сталося — але ми ніколи не знаємо. Те саме може статися і в інших європейських країнах.

Це складний час, але я залишаюся дуже впевненим, бо Україна — зразкова нація. Українці мають таку історичну свідомість, якої не має жоден інший народ в Європі. Я неодноразово говорив про нитку історії, і президент Зеленський розуміє цю нитку — від Голокосту до сьогодення. І українці — народ, найбільш вірний цій історії.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.