Євген Малолєтка про фотодокументування й контакт із героями

Євген фіксує російсько-українську війну з 2014 року, разом із колегами з AP був одним із останніх міжнародних журналістів, які висвітлювали події в оточеному росіянами Маріуполі 2022 року. Після евакуації продовжив документувати ключові події повномасштабної війни. Зокрема на міжнародному конкурсі World Press Photo 2026 у категорії «Європа» відзначили його світлину, зроблену після масованого російського удару по Києву 24 квітня 2025 року. На знімку — 65-річна Валерія Синюк, яка сидить біля свого будинку після того, як ракета зруйнувала будівлю навпроти.

Раніше говорили в Євгеном про досвід написання і ключові меседжі його книжки «Облога Маріуполя», що виходить у видавництві Ukraїner і українською, і англійською мовами. У цій розмові сфокусувалися на утримуванні уваги до теми України, етичній роботі з чутливим контентом та «білих плямах», яких ми поки не знаємо про російсько-українську війну.

Чи можуть фото зупиняти війни?

— Ви лауреат численних міжнародних нагород. Як ставитеся до них?

— Завжди, коли йдеться про якусь фотографію чи відео, що отримали відзнаку журналістської діяльності, це то це про увагу до важливої теми, а не роботи автора. Робота автора вже йде після. І для мене важливо, щоб тема України звучала у світі.

Тому дуже радію, коли інші українські колеги отримують нагороду. Так само якщо іноземний фотограф чи журналіст отримує відзнаку за роботу над українською темою, це теж важливо. Для мене немає різниці, хто отримує нагороду. Головне, щоб українська повістка далі трималася у світі.

Минулого року премію World Press Photo отримала іноземна журналістка, яка зняла дитину¹На фото переможиці — палестинської фотографки Самар Абу Елуф — 9-річний Махмуд Аджур, який втратив руки внаслідок вибуху в Газі під час війни Ізраїлю проти терористичного угруповання ХАМАС., і це теж важлива історія. У світі багато страшного відбувається, багато важливих тем, які пов’язані з війною, кліматом, протестами.

Але Україна тримається (чинить опір РФ. — ред.) вже з 2014 року. І дуже складно тримати рівень того, щоб про нашу війну знали більше, щоб люди не забували, що вона продовжується. Тож нагороди для мене — це відзнака того, що наша робота важлива, що нам довіряють і світ знає більше.

— Коли, скажімо, після нагород знову актуалізується тема України, чи відбуваються якісь зміни в суспільстві європейських країн чи США щодо нашої держави?

— Ми можемо привернути увагу до проблеми, збільшити інформаційний вплив на ту чи ту тему. Але, на жаль, не можемо зараз фотографією чи відео зупинити війну.

Зараз фотографію використовують для інтерпретації подій, пропаганди чи контрпропаганди. Використовують у соціальних мережах, під ними можуть написати будь-який коментар. І люди віритимуть у це, не дивитимуться першоджерело. Це дуже боляче. Адже для нас важливо, щоб була довіра до нашої роботи, щоб люди розуміли і знали більше.

— Коли фотографія втратила цю місію зупинити війну³Показовий випадок — світлина американського фотографа Ніка Ута, що стала однією з причин завершення війни у В’єтнамі. На ній 1972 року він зафіксував 8-річну Кім Фук, яка біжить оголеною після атаки напалмовою бомбою.?

— Думаю, вже давно.

— А коли ви знімали Маріуполь, а потім Бахмут, Ізюм, чи була якась надія, що все-таки ці кадри…

— Ці фотографії з Маріуполя нічого не змінили. Росія як продовжувала бомбити Україну, так це і відбувається наразі. Кожного дня ми бачимо нові смерті в Україні і нічого не міняється.

На початку вони (росіяни. — ред.) намагалися розказувати, що ціляться тільки по військових об’єктах, а зараз перестали і це робити, їм вже байдуже.

«Люди шукали рідних по цих фото»

— Ви згадували, що в Маріуполі визначили собі за місію документувати, знімати й показувати, бо інакшої мети перебувати там не було. Цікаво, яка була перша зйомка, як ви зрозуміли, що саме це і є метою?

— У Маріуполі ти не бачиш, як розходяться фотографії. У тебе дуже обмежений інтернет. Можеш тільки відправити щось, попереписуватися з родичами й дізнатися, як ситуація в твоїй сім’ї і що відбувається взагалі в країні, але дуже поверхнево. І ти не бачив взагалі важливості своєї роботи на землі, допоки не виїхав і не переосмислив все, що відбулося. Коли знімав це, розумів, що це важливо. Але наскільки важливо? Немає якоїсь величини, як поміряти інформацію, як вона розходиться.

Після цього ми зрозуміли, що це був унікальний досвід, унікальний матеріал. І багато людей шукали своїх близьких завдяки цим фотографіям, завдяки цим відео. І що ці матеріали привернули увагу світу, міжнародної спільноти.

Наша задача була дати розуміння, що відбувається в місті, задокументувати ті факти, які ми зможемо, відправити їх, щоб світ побачив. Одночасно розповсюджуючи їх через агенцію Associated Press. Нам довіряли, наші фотографії за рахунок великої бази клієнтів розходились по всьому світу. Люди бачили, що робить Росія. Якби там тоді не було жодних фотографів, відеографів, думаю, Росії було б набагато легше стерти все з лиця землі і розказати, що нічого такого взагалі не було.

— Через «відбудову» Маріуполя?

— Звичайно. Ми бачимо зараз, що відбувається в Маріуполі. У людей зруйновані будинки, їх зносять. Людей просто викидають на вулиці й кажуть: «Купуйте нові квартири».

— А які фото змінили ваше життя?

— По-перше, думаю, що фотографії з пологового будинку (який РФ обстріляла у Маріуполі 9 березня 2022 року. — ред.). Фотографія Ірини Калініної⁵Внаслідок російського бомбардування одна з породіль — Ірина Калініна — померла разом із дитиною. змінила хід подій як для мене, як для її чоловіка, так і для всієї України. Думаю, світ побачив, що робить Росія.

РФ почала контраргументувати це, розповсюджуючи свою дезінформацію і роблячи фейки про мене. Тим самим підсилюючи цю подію, її важливість. Але це вони робили виключно для внутрішньої аудиторії, щоб далі розказувати, що це тільки постановка чи щось іще. Вони далі продовжують це робити, не показуючи жертв пологового будинку, а тільки розказуючи про Маріанну Вишемірську⁷Маріанна Вишемірська — одна з породіль, яка була поранена і вижила під час бомбардування росіянами пологового будинку. Згодом вона підтримала РФ., яка вижила, стала пропагувати за Путіна й розказувати, що ніякого авіаудару не було. Вона забула чи не хоче казати, що загинула Ірина Калініна, інші вагітні були поранені. Поряд із нею в палаті лежала дівчина, в якої відірвало ногу.

Вони (росіяни. — ред.) намагаються зробити різні версії однієї події, щоб глядач ніколи не знайшов правду і заплутався в тисячі версій. Так заплутують людину, що вона вже не хоче розбиратись і просто віритиме у все, що їй сказали, не подивиться на іншу сторону, щоб перевірити факти.

— На презентації вашої книжки її співупорядник Мирослав Лаюк згадує цю фотографію Ірини й апелює до художності і насиченості цієї роботи. Про що ви думали в момент зйомки?

— Звісно, ти бачиш вагітну жінку, червоне простирадло під нею, зруйнований будинок позаду, і розумієш, що з цього буде важливий знімок. Дивився під ноги, щоб не впасти, і під час цього знімав. Але важливо було рухатись бо я рухався за цією групою поліціянтів, пожежників, яка несла Ірину. І щоб не впасти, дивився більшість часу під ноги, тому що там були гілки дерев, скло, якесь каміння. І головне було тримати себе в руках, щоб просто не розбитись. Все було потрощене і в уламках. І на результат я вже дивився на комп’ютері. Подумки, коли ми їхали, я намагався зрозуміти, які налаштування зробив, чи правильно зняв. Але якщо подивитись на сам знімок, то об’єктив вже був зламаний. Це показує, що обладнання вже було на межі в тих умовах, в яких ми знімали.

— В одному з інтерв’ю ви говорили, що для вас передивлятися ці фотографії — це постійна ретравматизація. Як ви це робите?

— Інколи плюс, що фотографія не має звуку. І коли редагуєш світлини, то не чуєш (порівняно, наприклад, з відео). Звук інколи страшніший за картинку.

Я стараюсь не дивитись багато, а тільки коли потрібно. Щоб чи згадати, чи відредагувати, підготувати якийсь матеріал. Але це дуже травматичні фотографії навіть для мене. Я їх не викину з пам’яті, усі основні сцени пам’ятаю. Вони досі в моїй голові.

Звісно, було дуже багато подій і після Маріуполя, вони накладаються. Для нормальної людини, яка живе мирним життям, у нас, журналістів, один рік за 5-10. Ми працюємо з інформацією, працюємо з травмою. І фотографія для мене — це спосіб не забути, що відбулося. І я використовую фотографію, щоб розказати ту чи іншу тему. Також працюю з відео, мені подобаються різні формати. Але переважно моя робота в Associated Press пов’язана з фото і я продовжую цим займатися.

Люблю свою роботу, але, звісно, складно бачити це все (наслідки воєнних дій. — ред.) кожного разу. Бо інколи це як дежавю: ти вже бачив це минулого року, бачиш цього року. І ця вся документація не дає великої надії, що щось міняється.

Про дистанцію і повагу до героїв

— У Маріуполі, коли ви з командою працювали без зв’язку, то роз’їжджалися по різних точках чи намагалися триматися разом?

— Команда має бути завжди поряд. Ми приїхали на моєму автомобілі в Маріуполь і переміщувалися також на моєму автомобілі втрьох. Так було постійно, може, крім останніх днів, коли просто не вистачало місця в транспорті. І це нормально, що ти їздиш із продюсером, з оператором. Краще рухатись і бути разом.

— А як зараз виглядає нова реальність зйомки, коли, наприклад, дуже активні дрони?

— Усе відрізняється. Війна не стоїть на місці, і кожного разу маєш вчитися, як взаємодіяти з цим. Коли ми плануємо поїздки, намагаємось їхати в броньованому автомобілі, в якому, наприклад, буде РЕБ, чи підемо кудись іти пішки взагалі, бо так безпечніше. Прораховуємо ризики. Але також рухаємося мінімум удвох. Ти маєш бути з тією людиною, якій довіряєш, бути впевненим, що в будь-який момент тебе не кинуть, що допомога прийде, буде куди подзвонити, аби викликати якусь евакуаційну групу, впевнений, що тобі накладуть турнікет, щоб ти не витік так швидко. Це дуже важливо.

— Ви документаліст, але в першу чергу людина, і вибудовуєте з героями своїх фотографій стосунки. Як для себе визначили, що це вам важливо?

— Я не можу відсторонитись від того, що знімаю. Фіксую дуже делікатні теми, вони травматичні для людей, яких знімаю і які це дивитимуться.

Якщо робитиму ці фотографії без поваги до людини, яку фотографую, це просто нечесно. Мені важливо бути в контакті з тим, кого фотографую. Інколи це складно, бо інколи це новини, і це робиться на зараз, в тих умовах, які є. Але навіть тоді, коли відбираєш фотографії, то намагаєшся бути делікатним у виборі. Щоб це нікого не образило й не травмувало родичів тих, хто на знімках. Бо ми інколи показуємо жах, який не кожен хоче дивитись. Наприклад, фотографії зі стабункту, куди привозять поранених. Дуже багато родичів зниклих безвісті людей дивляться на ці фотографії і шукають серед них своїх чоловіків, братів. Це дуже важливо також мати на увазі. Вони всі ці фотографії передивляються «під мікроскопом».

І це дуже делікатно, дуже важливо, щоб це не нашкодило нікому. Неможливо зробити всіх щасливими цим. Але це важлива документація, в тому числі подій, коли Росія нас бомбить. Ми маємо показувати це. Інколи це страшні фотографії, вони з кров’ю. Але не дуже часто вдається бути на місці одразу після прильоту, щоб побачити поранених, евакуацію з будинку. Ти маєш бачити, де був снаряд, який приземлився вночі. Треба знайти це місце прильоту, прибути туди, коли якраз під’їжджають пожежники, швидка, поліція, і починається надання допомоги.

— А як виглядає ця делікатність?

— Та просто потрібно по-людськи це робити.

Немає стандартів, немає правильного рецепту. Просто потрібно відбирати кадри з повагою до людей, яких бачиш на фотографії. Це складно — показати реальність і зробити так, щоб люди не були шоковані. Це завжди на грані. Ми маємо дати людям і надію, що не все так погано.

Але коли бачимо, скільки жертв кожного дня, коли гинуть діти, дорослі, руйнація будинків… Як це не показувати взагалі? Маємо не забувати, що в нас іде війна в країні. У нас країна з дуже серйозними проблемами. Нас хочуть вбити кожного дня.

— Є люди, які під час зйомки кричать, щоб не знімали, або дуже агресивно до вас ставляться. Це якось впливає на вас?

— Якщо людина просить не знімати її, я приймаю її позицію і не знімаю. Це право людини, щоб вона не попала в кадр. Якщо є варіант подискутувати і, скажімо, пояснити людині, чому це важливо, і вона може погодитись — звісно. Але це все залежить від ситуації: чи це після обстрілу, чи в якомусь прихистку, підвалі і так далі.

— Чи був такий конфлікт, що ви розуміли, що це треба показати, але отримали від людини заборону чи неготовність потрапити в кадр?

— Звичайно, багато такого було. Але інколи спочатку тобі кажуть «ні», а потім кажуть «дякую». В моменті люди думають, що цього не потрібно показувати. А потім міняють свою точку зору, бо розуміють важливість цього.

— Як ви тримаєте відкритість до людей, коли вони відштовхують?

— У кожного своя позиція. Хтось розуміє, що ми робимо, хтось не розуміє або, може, був якийсь негативний досвід. Усе залежить від того, як людина ставиться до журналістів, чи вона взагалі їм не довіряє, чи не довіряє саме українським і так далі.

Про чутливий контент від час війни

— Чи є кадри, які ви не зробили не тому, що не встигли, а тому що вирішили, що їх робити не можна?

— Ну, я ж не медик, і мені не потрібно знімати медичні кадри, щоб зробити фіксацію. При такій концентрації болю інколи це просто відвертає. Ці кадри (тіла загиблих чи тяжкопоранених. — ред.), якщо я їх навіть і зроблю, нічим не допоможуть. Я не патологоанатом, я не досліджую цього. Моя задача — зробити знімки, які будуть важливими, щоб їх можна було використати й опублікувати. І в більшості випадків ти концентруєшся на тому, щоб зняти так, аби цю жахливу сцену з трупами чи пораненими можливо було взагалі опублікувати. Щоб їх десь надрукували, взяли на інтернет-ресурс і так далі. Щоб ця вся робота не була марною.

— Тобто ці прямолінійні кадри не можна опублікувати?

— Раніше, в минулому сторіччі, це публікували. Зараз це не допускають. Ти можеш їх зробити, звісно, але їх просто не опублікують, не пропустять редактори. Бо стандарти журналістики теж міняються. І зараз ми можемо випустити таке з плашкою graphic content⁹З англ. — «контент, що може шокувати». Фраза, якою в соцмережах чи медіа маркують фото чи відео, що містять реалістичні й детальні сцени жорстокості, насильства, поранень, крові або смерті., але ти розумієш, що цю фотографію не візьмуть в газету, на інтернет-ресурс, бо люди будуть дивитися це за чашкою кави десь за кордоном. Чи вони дивитимуться на трупи? Навряд. А блюрити я не можу (це порушення стандартів документалістики. — ред.).

— Чи не дратує тримати в голові цю думку, що люди на заході дивитимуться це за чашкою кави в ранкових новинах?

— Основна задача — викликати не емпатію, а відчуття підтримки. Важливо, щоб коли люди дивилися фотографії, то в них була хоч маленька надія. Ми показуємо жахливі руйнації, але має бути щось при цьому про людей, які мають відновитись, їх мають вилікувати, і вони продовжуватимуть жити. Це важливо.

— Де межа між документуванням і використанням чужого болю для власної вигоди?

— Тут власної вигоди я не бачу для себе. Здобуваю ще один травматичний досвід. Якщо б хотів, то знімав би якісь інші події. Але ми залишаємось тут, бо, я вважаю, ми продовжуємо робити важливу роботу, незважаючи на ті ризики, які є. Будуємо якесь майбутнє, робимо якісь плани, продовжуємо жити. Це робота, важлива робота. Я її вибрав дуже давно. Ніколи не думав, що займатимуся військовою фотографією, але так вийшло.

Коли прийшла війна в 2014-му, автоматично пішов знімати війну, бо розумів, що це важливо. І висвітлення новин, і документація була надважливою. Зараз завдяки цьому, що не один я це зробив, а багато моїх колег, у нас є архів війни за 2014-й, 2015-й, і за роки, коли було так зване перемир’я¹¹Йдеться про період дії Мінських угод — комплексу документів, розроблених для припинення війни на сході України у 2014 році.. І те, що маємо вже зараз — великий архів війни, знятий і пресофіцерами, і журналістами, і міжнародними колегами, які приїжджають сюди документувати.

Ми всі тут ризикуємо, коли їдемо на позиції, і розуміємо, що наш виїзд може бути останнім. І тут немає власної вигоди. Ми це робимо, бо вибрали цю професію, і продовжуємо цим займатись.

— Будучи за кордоном, чи зустрічали ви людей, які питали, чи досі в Україні йде війна?

— Спочатку, перші роки, всі бачили, всі чули. А зараз у людей є свої проблеми. В Латинській Америці, Індії і так далі — своя історія. І що їм та Україна? Це далеко. Їх це не турбує. Люди живуть в іншому інфопроторі абсолютно. Ми можемо тільки завдяки медіа їм донести якусь частину інформації, розповісти якусь цікаву історію, що тут відбулося за останній час. Це все. І вони подивляться двохвилинний сюжет, закриють, підуть далі слухати своє радіо, що їм там комуналку завтра платити іншу чи в них там паводок буде в сусідньому селі. Так і є. У кожного там свої проблеми.

— А в Україні відчувається таке ж швидке перемикання від новини до новини?

— Так. Усі вже трошки забули події, які відбувалися взимку. Було холодно, прийшло тепло — і всім зараз легше, і всі забули, які обстріли були влітку, які були в квітні, які в травні. Бо в нас така теж кількість подій. І люди просто забувають, бо не хочуть концентруватися на поганому. Наша психіка так побудована, що ми не хочемо бачити погане постійно. Маємо будувати плани, далі висипатись, завтра йти на роботу, післязавтра відводити дітей в садочок, в школу, йти в лікарню, на дачу з’їздити, чи щось іще.

— Усі ці кадри, які ви вивозили з Маріуполя, одні з небагатьох, бо коли цивільні виїздили з міста і проходили фільтрацію, то чистили телефони й видаляли свої фото. Ви ж змогли вивезти і техніку, і карти пам’яті через 15 російських блокпостів. Є якесь внутрішнє відчуття значущості цих фотографій?

— Важливо було зберегти оригінали.

Ми маємо повний архів, а не тільки ті матеріали, які відправили в редакцію у зменшеній якості. Завдяки цьому можемо працювати з ними далі. Це дуже важливо.

Наприклад, Дмитро Козацький¹³Український фотограф, ветеран (був бійцем полку «Азов» НГУ), пройшов полон РФ. Відомий зокрема через серію світлин, зроблених на «Азовсталі». (із позивним Орест. — ред.) відправив свої кадри з «Азовсталі» через старлінк, і це все, що в нього залишилось.

— Маріуполю, який ви знімали (в облозі, але ще живому і з певною надією) протистоїть зараз пропагандистський образ міста. Що може протистояти цій пропаганді?

— Ми продовжуємо свою місію зі створення матеріалів історії України. Пишемо сучасну історію України, яка через сто років буде стиснута до якогось абзацу, але пишемо. Це важливо для людей, які живуть зараз. Важливо, що ми продовжуємо це робити. У нас є люди, є ресурс, аби документувати.

Про білі плями документування

— Чи є якась думка, яку через роки мають запам’ятати про часи, які ми зараз проживаємо?

— Хотів би, щоб у нас було більше матеріалів про висвітлення воєнних подій, більше книжок про нашу війну. Думаю, новини відійдуть і про них забудуть. А книжки, фільми залишаться з нами надовго. І що більше буде написано зараз книжок про сучасність, що більше буде знятих документальних фільмів про нашу війну, то більше залишиться матеріалів для наступних поколінь.

— По суті, те, що залишиться в пам’яті — це те, що задокументовано?

— Тільки воно і залишиться. Залишаться фотографії, відео, по ним будуть створені наступні фільми, хроніки війни, нашої війни, чи, будемо казати, Третьої світової, яка йде зараз.

— Але є купа подій, які не були задокументовані. Вони будуть стерті з пам’яті людей, коли ті помруть.

— Ми говоримо про удар по маріупольському пологовому 9 березня 2022 року, бо він був задокументований. У той же день росіяни розбомбили житловий будинок в Ізюмі, де було 50 людей. Ці люди загинули, і про них у моменті ніхто не дізнався, — там не було фотографів, відеографів. Йшли жорсткі бої, жителі ховалися в підвалі, їх завалило. Тільки після звільнення Ізюма ця інформація стала відома. А якщо б не було звільнення, ми б цю інформацію взагалі не дізналися. І те, що в нас відбувається зараз на окупованих територіях, це просто така біла пляма.

Нещодавно подруга показувала мені фотографію часів Другої світової війни, де її родички танцюють. Каже, це їх німці привели, щоб зняти пропагандистське кіно, і там був фотограф, який сфотографував це. Але ж він не сфотографував, що там навкруги стояли чуваки з автоматами, які це все контролювали, аби зняти цю документальну стрічку про те, як кримські татари живуть під час окупації — на «території, звільненій німецькими військами», як вони на той момент називали. І він подарував на згадку цій жінці цю фотографію.

Якщо німецький архів відкрити, що відбувалося в Києві під час окупації німецькими військами, ми там знайдемо дуже багато цікавих кадрів. І Києва, і Харкова, й інших міст. Так само якщо ви зайдете на якісь російські інформаційні ресурси, то побачите, що вони знімають. Пропаганда — це єдине, що зможете побачити з окупованих територій. Правди не знайдете.

— Моя знайома з Маріуполя під час облоги й окупації не могла вийти на зв’язок із батьком її чоловіка, а потім вони побачили його у відео російської пропаганди. Той, звісно, дякує, але з його боку це був спосіб показати родині, що він живий і цілий. Це те, що ви говорите про білу пляму на окупованих територіях.

— У нас багато білих плям по різних зйомках, бо з військової перспективи це ризики, планування і секретність. Звільнення Харківщини, Херсонщини — ця зйомка відбувалася не завдяки, а попри (у більшості випадків). Тому що журналісти самі їхали туди, а не тому, що їх кликали бути в перших рядах під час звільнення Херсона чи коли була руйнація Каховської ГЕС. Щоб туди пробитися, ми «штурмували» деякі інституції державні, які намагалися заблокувати і зробити так, щоб цього висвітлення було менше.

Думаю, це було питання нерозуміння, як потрібно було працювати. Моя задача — робити факти, задокументувати реальність (те, що я побачив) і передати його у світ. Як це сприймається — вже не мені аналізувати. Я можу переосмислювати собі, але не розказувати своєму читачеві: він має сам зробити висновки від тих фактів, які надаю.

— За понад десятирічний досвід фіксування війни чи є якісь речі, які більше не можете знімати, бо просто несила на них дивитися?

— Звісно, я втомлююся, як і всі. Є фізична, моральна втома. Тут потрібен час для розуміння, що ти граєш в довгу. Це марафон, потрібно економити свої ресурси. І це надає трошки сил продовжувати, займатися тією роботою, яку ми робимо кожного дня. Зо дня в день, звісно, намагаєшся зробити щось по-іншому, але в більшості випадків воно все повторюється: люди так само плачуть на похованнях своїх близьких; будинки руйнуються схожим чином; військові воюють приблизно так само, міняються тільки технології. Раніше в нас не було смартфонів, а зараз всі ходять і дивляться в них. Але життя не змінилось від цього. Змінилась тільки технологія.

— Якщо раніше, до Маріуполя, було більше гнучкості у зйомках (можна було будь-коли покинути чи змінити локацію), то після нього все змінилося?

— Я не дистанцююся навіть зараз, коли гуляю по Києву. Розумію, що ми живемо в країні, яка воює. У нас є така «бульбашка безпеки», коли не летять дрони й ракети. Але все може змінитися в будь-яку хвилину. Просто тримаю це в голові й розумію, що тут розслабитись на 100 % немає права.

Якщо щось трапляється, маєш бути в тонусі, щоб зреагувати. Чи поїхати на роботу в будь-яку хвилину, чи ховатись, бо починається обстріл і бажано знайти укриття. Але я не дистанцююся від цього ніколи.

Коли є можливість виїхати за кордон на якісь події, там можна більше собі дозволити. Але все одно дивишся новини, читаєш і не відсторонюєшся від того, що у нас відбувається в країні. Ніяк.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.