Матвій Вайсберг про ар’єргард, Біблію та мистецтво прямої дії

Матвій Вайсберг виріс у Києві в родині інтелігентів, які тісно підтримували зв’язки з іншими тодішніми інтелектуалами. Мистецтвознавчі книжки, які були вдома з дитинства, рано визначили його інтерес до малювання, а подальша освіта допомогла закріпити базу й відточити око. Втім, художник називає себе «як формалом, так і неформалом»: він не прагнув визнання держави і статусу Заслуженого художника, натомість став учасником мистецького об’єднання «БЖ-АРТ» і разом із критиком Андрієм Мокроусовим розвинув концепцію художнього ар’єргарду. Серед відомих його серій робіт: «Сім днів», «Юдейська пустеля», «Стіна» та «Дорожній щоденник».

У цій розлогій розмові Матвій Вайсберг говорить про позначену репресіями сімейну історію, ставлення до кар’єри в мистецтві, роботу з біблійними і майданними темами, досвід евакуації та повернення до Києва у 2022 році, а також про боротьбу за суб’єктність українського мистецтва у світі.

«Моя доля була вирішена»

— Хто такий Матвій Вайсберг?

— По-перше, я художник. Якщо брати витоки, то мій дід¹Матвій Гарцман — український єврейський поет. писав на їдиші, на єврейській мові. А перекладали його друзі, найкращі українські поети: Сосюра, Тичина, Рильський. Він досить молодим загинув в 1943 році на війні. Був лейтенантом, військовим лікарем. І моє ім’я на честь нього. 

Мій прадід по батьківській лінії був купець першої гільдії³До першої гільдії в Російській імперії належали зокрема банкіри і крупні купці. Вони відносно менше потерпали від дискримінації: наприклад, їм дозволяли селитися в Києві.. Його молодша донька, моя бабуся (Берта Вайсберг. — ред.), була шахісткою. Вона стала семиразовою чемпіонкою України, при цьому навіть роботи собі не знайшла в цьому, скажімо, спортивному світі — працювала коректором в якійсь типографії. І якби в неї була хоч якась допомога, вона, може, вийшла б і на світовий рівень.

З материнського боку така художня лінія: мама (мистецтвознавиця Шелла Гарцман. — ред.) вступила в художній інститут. Вдалося це з другого разу тільки завдяки втручанню Миколи Бажана⁴Микола Бажан (1904—1983) — український радянський поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч., який знав діда до війни. Інакше в неї шансів не було.

Це окрема історія про вступи до вишів, бо мого батька (шахіста Семена Вайсберга. — ред.) так і не прийняли жодного разу. Він сім разів поступав. Тоді з євреями була така історія.

Батько був найважливішою фігурою в моєму житті. Бо мудрішої і більш ерудованої людини я ніколи не зустрічав.

У результаті зустрічі цих двох сімей на світ з’явився я. Сімейна легенда така, що мій тато і моя мати зустрілися в шаховому клубі. Вони грали тільки один раз, у результаті чого тато отримав по голові шаховою дошкою.

Я був іще малий, і в нас з’явилися книжки з мистецтва. І все, моя доля була вирішена. Я їх перемальовував. Із тих часів, напевно, я люблю перемальовувати щось. А потім малював, як порядна дитина грав на скрипці. Дуже це не любив, бо всі у футбол ганяють у дворі, а я тут пілікаю.

Я в нашій комуналці замалював усі стіни. Пам’ятаю ці малюнки. Всім подобалось. Тато в мене був улюблений натурник. Бо він, по-перше, завжди читав. По-друге, його було легко малювати, бо він був лисий і в окулярах.

Коли мама потім показувала знайомим художникам мої малюнки, вони дивувались: ні, не може дитина так намалювати копита в коня. Дуже було смішно, коли вона застала мене за розгляданням величезного тому історії мистецтв. Я роздивлявся картину Ренуара «Великі купальниці»⁷«Великі купальниці» — відома картина французького художника П’єра Огюста Ренуара (1841–1919), на якій реалістично зображені оголені жінки, троє з яких купаються, а двоє сидять на березі водойми.. Дуже засоромився, але мама сміялася. Тяга до жіночої краси була з раннього віку. А коли я вступив у художню школу, склав екзамени і все таке, то доля була вирішена остаточно. Це навіть не професія, це доля. Так і сталося.

— Ви росли в Роліті⁹Житловий будинок письменників, споруджений 1934 р. в Києві на вулиці вулиці Б. Хмельницького, 68. У різні часи тут мешкали близько 130 літераторів, а також деякі відомі діячі мистецтв., у місці, сповненому таланту й інтелігентності, при тому що багато ваших сусідів, зокрема ваша родина, зазнали репресій. Що такий досвід сформував у вас?

— У моїй родині ніколи не ховали якихось історій, в тому числі негативних. Дід пішов добровольцем, обидва діда загинули на війні (Гарцман під Києвом, а Вайсберг під Смоленськом), бабуся сиділа. Вони не могли на діду (відігратися. — ред.), і очевидно, що всі його друзі були потім репресовані з Єврейським антифашистським комітетом¹⁰Громадська організація євреїв СРСР, сформована на початку Другої світової війни. Існувала з лютого 1942 року по листопад 1948-го, коли була ліквідована як «центр антирадянської пропаганди». Лідери ГО були страчені радянським урядом.. Він також туди б пішов, якби не загинув. Відігралися на бабусі. Причому ніякої компенсації, нічого. Вона одна з двома дітьми після війни.

Коли її посадили (дали 10 років із конфіскацією майна), на суд мій прадід, дуже релігійний єврей, привів міньян¹¹В юдаїзмі кворум із десяти чоловіків старших 13 років, необхідний для суспільної молитви та низки релігійних церемоній.. Уявляєте собі, 1952 рік, Сталін ще живий, прадід привів туди десять євреїв. Ну я потім сміявся, що за кожного єврея дали по одному року.

Коли прийшли конфісковувати майно, мама розповідала, що навіть тим вертухаям було соромно — нічого ж взяти. Якісь табуретки, старі сукні, щось таке. Слава Богу, вусатий (Сталін. — ред.) помер. Бабуся відсиділа два з половиною роки.

Я всі ці історії знав. Від мене ніхто не приховував розповіді про наявність антисемітизму¹²Ксенофобія по відношенню до євреїв в СРСР проявлялась у багатьох сферах — від побутових відносин до державної політики. в Радянському Союзі й так далі. Я на цьому виховувався.

А потім була художня школа¹⁷Київський державний художній ліцей імені Тараса Шевченка — єдиний в Україні заклад середньої освіти з академічним напрямом у сфері образотворчого мистецтва.. Коли ми навчалися, це була така бурса просто художня.

Ми були трошки божевільні, але в гарному сенсі. Це було суцільне щастя.

Ти приходиш, малюєш, завдання робиш. У зоопарк ходиш звірів малювати, на вокзал — людей. Чи на поштамт ходили працювати, відточувати своє око. І це така база була, і надбудова, і все на світі. І багато друзів в мене до сих пір зі школи ще.

«Роблення кар’єри в мистецтві мене ніколи не приваблювало»

— На початку своєї кар’єри як художника ви відмовилися вступати у Спілку художників.

— Не зовсім так. По-перше, коли я був молодий, Спілка художників — це була така далечінь. Вступали туди вже, як правило, дорослими. Причому Спілка давала право на майстерню, навіть 20 метрів квадратних додаткових у квартирі (як кандидатам наук і так далі), не кажучи вже про замовлення. Хтось Леніна малював, хтось пейзажі. Але це були шалені гроші. Оскільки ми жили дуже скромно, навіть думки не було (приєднуватися до Спілки. — ред.). Навіть мама моя, мистецтвознавиця, ніколи не наважилася ні захиститись, ні вступати до Спілки. 

Потім вже після армії (два роки служив у Читі у стройбаті) я прийшов і мене мій друг повів до молодіжної секції. Подивився на цю градацію рукостискань… І взагалі, знаєте, оце роблення кар’єри в мистецтві мене ніколи не приваблювало. Причому я ж розумів, для чого ця спілка і коли вона створювалася — в 1930-ті роки. Ідея була непогана (це ж профспілка), а вийшло, що це така державна синекура¹⁹у переносному значенні добре оплачувана посада, на якій майже нічого не треба робити.. Вона зрослася з державою, стала ідеологічною. Культура була куплена повністю.

— В одному з інтерв’ю ви говорили, що повернувшись з армії, зіткнулися з ситуацією, коли немає митців, у яких можна вчитися. Бо одні є частиною системи, а інших уже немає в живих.

— Це був 1980 рік. Я був досить дикий, ходив у шинелі. Це було, з одного боку, піжонство, а з іншого, у мене не було пальта. І я знову пішов у свій поліграф²¹Йдеться про відділення книжкової графіки у Київському поліграфічному інституті., вечірній був факультет. І оскільки він був вечірній, там було мало годин для малювання. А майже всі мої друзі вже поступили в художній інститут.

І я думав, що покину свій поліграф і знову поступатиму. Але мене мій мудрий батько спитав: «У кого ти хочеш навчатися? Ти ж їх знаєш всіх». І я подумав, що буду навчатися в тих, хто померли. Від Мікеланджело до Амадео Модільяні, Джотто ді Бондоне, Давида Сікейроса.

Чому я навчався на книжковій графіці? Бо в моїх батьків було таке уявлення, досить справедливе для радянського часу, що живописом не заробиш. Не було ні ринку, нічого. Книжкова графіка — це очевидна професія. Ти собі, як вони уявляли, малюєш ілюстрації до гарних книжок. Великі шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, такі як Григорій Гавриленко²³Григорій Гавриленко (1927–1984) — український радянський художник, представник українського авангардного мистецтва, шістдесятник., як Костянтин-Вадим Ігнатов²⁴Костянтин-Вадим Ігнатов (1934–2016) — український художник, графік, ілюстратор., сховалися добре в цю книжкову графіку. Це була їхня ніша, яку вони використовували і як художники, і як засіб для життя.

У мене була мрія заробляти 100 карбованців²⁵Карбованці були перехідною валютою в Україні в 1992–1996 роках. Їхня цінність стрімко змінювалася через гіперінфляцію. на місяць. Вона не здійснилась. Часи змінилися. Спочатку я заробляв менше, а потім почалась вулиця. Я зустрів живих людей, які дуже на мене вплинули. Причому це було іноді буквально на вулиці, іноді десь ще. Ми принюхувалися як коти один до одного серед величезної кількості картинок. Ми якось вичисляли один одного. 

— Розкажіть про Андріївський²⁶Андріївський узвіз — головний осередок вуличного мистецтва та живопису в Києві., вашу першу виставку. Хто вплинув тоді на вас?

— Cпочатку було отаке вуличне малювання. Був цей Андріївський узвіз, свято на узвозі, на дні Києва. Спочатку це були останні дні квітня. Але це була така лазівка для художників. Спочатку ми повинні були йти до Спілки художників і отримувати на кожну роботу таку бірочку, ціну ставили і печатку. Але вулиця є вулиця. На вулицю почали виходити різні люди. І ми там зустрілися з Сашею Захаровим²⁷Олександр Захаров (нар. 1957) — українсько-німецький художник, представник сучасного міфологічного символізму., з Льошей Коваленко²⁸Олекса Коваленко — українсько-американський художник.. Це те, що наразі умовно називається неформали. Хоча я дивним чином і формал, і неформал, бо я все ж таки навчався в інституті. І мене ніхто там не ламав. 

Наразі це смішно, бо мені дещо оманою дали Заслуженого художника. Ну, що робити, це нічого не дає і нічого не віднімає. Є в мене це посвідчення. Дуже вдячний людям, які, власне, мені вручили цього «Заслуженого…» . Я навіть відмовитися публічно не міг.

— А розкажіть про поняття художній ар’єргард³⁵Напрям виник як реакція на тотальний перехід митців від соцреалізму до постмодернізму. Так позначають групу українських художників, які у 1990-х роках не маркували власне мистецтво ні як авангард, ні як постмодернізм..

— Якось воно обростало друзями і все. Тоді був центром Андрій Мокроусов. Зараз він директор та відповідальний редактор видавництва «Критика». Там зібралося певне коло художників. І якось трошки нам набридло, що все — авангард. Ми вирішили, що ар’єргард. А Андрій наповнив це дуже, мені здається, правильними ідеями.

Що таке ар’єргард? Це останній полк чи рота, який захищає тил. Тоді Андрій цілий маніфест написав. І це була красива і правильна історія. Вона не була пов’язана з нічим кар’єрним. І якось так існувало деякий час.

— Що стояло за ідеєю ар’єргарду? Це ж не просто протиставлення.

— За цим стояло, що мистецтво антропоцентричне, гуманістичне. Мистецтво, яке має в центрі художню майстерність і художні зусилля. На мій погляд, із цього зусилля починається мистецтво. А так можна придумати все, хто що захоче. Просто мені цікавіше розфарбовувати картинки.

— Тобто до сучасного концептуального мистецтва…

— Ні, я люблю сучасне, концептуальне. Я дуже відкритий до всього нового. Але стою за фахові основи мистецтва.

Художники змінюють світ. Це не метафора. Без «Чорного квадрата» (Казимира Малевича. — ред.) світ був би інший. Художники змінюють світ фізично, ментально. Бо я, наприклад, ловлю себе на тому, що не можу подивитися на соняшники³⁶Ідеться про знамениті натюрморти з соняшниками нідерландського художника Вінсента Ван Гога, писані з 1887 по 1889 роки. очима не Ван Гога.

Робота з біблійними темами

— Є пояснення світу через дослідження. Тут хочу підвести нас до теми релігії і вашої роботи зі Святим Письмом.

— Я не дослідник, я ж не в лабораторії все-таки. Хоча це свого роду лабораторія, але мені здається, що тут міняють початок і кінець.

— Тоді чи правильно використовувати слово «пошук»? Що ви шукали?

— Звісно, в мене є кілька принципів і правил. Їх не так багато, але я їх намагаюся дотримуватись. Одне з них формулюється, як казав мій знайомий художник: «Нецікаво малювати те, що вмієш». Це дуже важливе правило. В кожній роботі повинно бути щось таке, що не вмієш.

А мій друг Ваган³⁹Ваган Ананян (1959–2006) — художник вірменського походження, який сформував самобутній мистецький стиль у Таллінні та Одесі., який на мене справив найбільший вплив по життю, сказав: «У кожній твоїй роботі є новини». І для мене це правило і один із найбільших компліментів.

Ніко Піросмані⁴⁰Всесвітньо відомий картвельський художник XX століття, яскравий представник примітивного стилю в живописі. казав, що живопис — це удар по очах. Це, може, лінійно складно описати. А на мій погляд, це дуже просто. Для цієї простоти треба було перемарати кілька тисяч полотен і прожити деякий час.

— Хочу повернути нас до вашої серії «Сім днів»⁴³1999 року історія створення світу, якою розпочинається Біблія, надихнула у Матвія Вайсберга на створення циклу робіт під назвою «Сім днів»., коли ви робите такий досить несподіваний крок, бо в усіх інтерв’ю говорите про себе як про атеїста.

— Так воно і є.

— Чому тоді звертаєтесь до Біблії?

— Ну, знаєте, як казав Спіноза⁴⁴Ця непряма цитата відсилає до раціоналістичного підходу нідерландського філософа єврейського походження Бенедикта Спінози.: «Не плакати, не сміятись, а розуміти». Я хочу розуміти.

У мого батька, абсолютного атеїста, була мрія мати Біблію. Тоді, за радянської влади, було навіть небезпечно її купляти. Вона коштувала шалених грошей. Коли батько помер, я його мрію здійснив, почав читати. Цей текст для мене — це все-таки в нашій цивілізації найбільш потужний текст.

Із «Сімома днями» так вийшло… Я знайшов книжку, яка називалась «Юдаїзм у мистецтві». І побачив якісь дивні картини, а для мене створення світу, з суто наукової точки зору… Я не дуже вдавався, що це за картинки, просто був вражений. І кілька років не знав, що з цим робити. Починав — виходили якісь алхімічні реторти⁴⁵Лабораторна хімічна посудина для перегонки й розкладення речовини нагріванням., щось таке. А потім вирішив зробити графічну серію з семи аркушів. Зрештою мене осяйнуло, що це буде перший день із семи аркушів. Потім із семи аркушів з’явився другий день і так далі. У моїй майстерні виростала така «будівля», на 49 аркушів виросла. І коли мене вдома питали: «Ти куди йдеш?», я казав: «Відділяти світло від пітьми». Йшов і відділяв. 

Я почав малювати ці сім днів. І це зайняло приблизно дев’ять місяців. Люблю іноді такі алюзії часові.

Це світська робота абсолютно. Це не сакральне. Ну, сакральний живопис може бути. У ньому, може, хтось знайде щось сакральне. Але тут якось по-іншому.

Для мене дуже важливо було, коли я потрапив до Ізраїля, побачив Стіну⁴⁶Стіна Плачу — частина стародавньої вапнякової стіни в Старому місті Єрусалима., побачив юдейську пустелю, — зрозумів, що монотеїзм міг естетично тільки там статися. Той монотеїзм, який нашу, умовно кажуть, цивілізацію об’єднує. Небо, пустеля, каміння — все. Краси такої більшої не буває. Я юдейську пустелю малював. Приїжджав, і для мене це були такі батарейки, якими повинен був хоча б раз на два роки підзаряджатись. Аж до 2014 року, до Майдану.

«100 аркушів про все». Бути художником під час війни

— 2014 рік став переломним для вас і вашої творчості?

— Для всіх, напевно. Для мене не було такого перелому, бо я ще помаранчевий майданник⁵¹Помаранчева революція — кампанія масових протестів в Україні, що тривала з листопада до грудня 2004 року. Стала реакцією на масштабні фальсифікації під час другого туру президентських виборів.. Мені це природнє вже було. Якщо на Помаранчевий я пішов у перший же день вранці, але боявся, чесно кажучи, не знав, що нас очікує, то тут не було питань.

— У період Майдану народжується великий цикл ваших робіт «Стіна»⁵²28 картин, які Матвій Вайсберг написав у січні-лютому 2014 року..

— Я пішов на Майдан як людина, як громадянин, не як художник. Було соромно думати про фарбу. Воно потім з’єдналося, бо нема куди від себе бігти.

Як казав Сальвадор Далі: «Не бійтеся бути не сучасним, у вас все рівно це не вийде». Бо ми сучасники. І тут я зрозумів, що ось воно, актуальне мистецтво, мистецтво прямої дії. Я прийшов з Майдану і почав малювати майданну серію. Причому на полотнах, які залишились у мене від біблійної серії. Більш не було на чому. Так фізично майданна серія переросла біблійну.

— Розкажіть, будь ласка, про «Дорожній щоденник»⁵³Цикл малоформатних робіт, створених на початку повномасштабного вторгнення..

— 24 лютого 2022-го року зателефонувала наша близька подруга і сказала: «Ти в списках, збирайся, їдемо». А ми вийшли кудись купувати воду, ліки. Я кажу, що нікуди не поїду, а родина нехай їде. А родина сказала: «Ні, ми без тебе ні».

Сіли в машину з клумачками якимось, з валізкою малою, і поїхали. Приїхали спочатку до Польщі. Мені сказали: поїхали до магазину, де фарби продаються. Там кохінорівський⁵⁴Koh-i-Noor Hardtmuth a.s. — чеська компанія, один із найстаріших виробників канцелярських товарів у світі. величезний магазин. І я з переляку накупив собі таку торбу всього. Але  для себе відразу вирішив, що малювати буду тільки на А4, бо я в дорозі. І серед іншого купив сто аркушів чорного паперу. Ми ж їхали на 7-10 днів. І тут я жахом зрозумів, що поки я їх не вималюю, не повернуся. І так плюс-мінус воно і вийшло.

Я собі назначив один аркушик на день малювати. Спочатку в Польщі, потім в Чехії, Німеччині малював цей дорожній щоденник, все, що мене супроводжувало. Малював літачки, бо це всі літачки в моєму розумінні летіли додому. Малював залізницю, бо залізниця (очевидно, Земля ж кругла) додому веде.

Врешті-решт намалював ці сто аркушів про все. Якісь десь залишились, але в основному я привіз цей щоденник.

Перші дні, коли ми були в Мюнхені, я бачив тільки українські прапори. У мене був із собою телефон, тож фотографував їх і викладав у фейсбук. Я рятувався, по-перше, коли малював і публікував у соцмережах. А по-друге, в мене була надія, що це комусь потрібно, окрім мене. Було відчуття провини, що я не тут (у Києві. — ред.).

Я сфотографував український прапор на опері мюнхенській і виклав. І тут же мені пише Олексій Ратманський — всесвітньо відомий балетмейстер. Він киянин, ми дружили ще наприкінці 1980-х років. Олексій любить використовувати у своїх спектаклях живопис. І він каже мені: «Хочу з тобою співпрацювати, в мене буде в Сіетлі на початку жовтня прем’єра. Я ставлю балет про війну». Я кажу: «Льош, я не театральний», і він зникає на кілька місяців. Потім з’являється, каже: «Мені треба, щоб ти намалював богиню Ніку». І була Ніка, яку я називав потім Ніка Маріупольська. От вона в нас така, розбита, але вона богиня перемоги.

До деякого часу навіть не хотів ходити в музеї (за кордоном. — ред.). Казав: я вам не турист, я тут у вигнанні. А потім зрозумів, що це ж хліб для моїх очей, скажімо так. І став приходити до пінакотеки⁵⁹У стародавніх греків — приміщення, в якому зберігали живописні зображення. У сучасному вжитку під пінакотекою зазвичай розуміють картинну галерею.. Відразу зрозумів, які роботи мене приваблюють — в першу чергу, пов’язані зі страстями Христовими. От ви питаєте, чи я релігійний. Це для мене найбільш універсальна історія цієї цивілізації.

У музеях я побачив античних героїв, які стоять три тисячі років. Навіть уламками, фрагментами, але стоять у військовому строю. А потім там цілий детектив, чому вийшла «Тонка червона лінія»⁶⁰Серія ліногравюр, які Матвій Вайсберг створив у Мюнхені і присвятив паралелям між подіями Кримської та російсько-української війни.. Знаєте цю історію про шотландський полк? Виявилось, що є історія з Кримської війни⁶¹Кримська війна (1853—1856) між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського королівства за панування на Близькому Сході та Балканах. Закінчилась поразкою Російської імперії та підписанням Паризького мирного договору., коли шотландський полк у битві при Балаклаві вийшов у своїх червоних одностроях не чотирма шеренгами, а двома, бо не вистачало людей. І вони, як як потім виявилось, були схожі на червону лінію, яка брязкає залізом. Так історія чіпляється за історію. Врешті-решт вийшла оця моя «Тонка червона лінія», Ніка стала Нікою Маріупольською. Ну, і так далі.

Як я повернувся в Україну… Більшим щастям, мені здається, тільки народження сина було. Знаєте, я завжди мав великий сентимент до міста свого. Але не думав, що до такого ступеню.

— У мене є питання до підпису, який ви зробили до малюнка⁶⁵У травні 2023 року у Матвій Вайсберг створив у Бабиному Яру три монументальні панно: «Ангел Збройних Сил України», «Зірка Давида» та «Менора». із зіркою Давида — «Остаточне вирішення українського питання». Це пряма відсилка до нацистської термінології часів Голокосту.

— Я вже був, так би мовити, у вигнанні, і малював «Дорожній щоденник». І коли почув про «окончательне рішення українського вопросу», то знав, про що це і про кого. Тут дуже прозора історія і дуже ясна аналогія.

— Як ви відчуваєте і проводите аналогію між Бучею, Маріуполем, Аушвіцем і Бабиним Яром у Києві? Я читала, як ви кажете, що знищення єврейського народу — це трагедія для українського народу.

— Єврейський народ, очевидно, для мене був частиною великого українського народу, у широкому розумінні цього слова. Якщо ви ткнете в мапу України в любе місце, то там буде поховання, там буде своя Буча, бо до Аушвіцу був Розстрільний Голокост⁶⁶«Голокост від куль» — масове знищення нацистами євреїв та ромів на окупованих територіях СРСР у 1941–1944 роках, під час якого жертв розстрілювали на місцях, а не відправляли до концтаборів..

Зло завжди таке. Я колись сказав, що кордон, межа, проходить по барикаді на Інститутський⁶⁷Барикада на вулиці Інститутській у Києві — один із символів Революції Гідності. Її звели протестувальники з підручних матеріалів для оборони урядового кварталу., бо барикада має такі якості, що вона ділить навпіл. Там нема третього. Добро буває різноманітніше, мені здається.

Я би добавив навіть історію 7 жовтня⁶⁸7 жовтня 2023 року бойовики угруповання ХАМАС напали на ізраїльський кібуц Беері. Внаслідок нападу загинуло щонайменше 108 осіб, у тому числі жінки, діти., бо був там у цих кібуцах, після того ми їздили і бачили, це міні Буча така. Кілька разів їздив на Марш живих⁶⁹Щорічний марш, присвячений пам’яті жертв Голокосту. в Аушвіц. І там дівчина розповідала речі такі, дуже тонкі, про які не хотілося б знати. І я згадав фразу Адорно⁷⁰Теодор Адорно (1903-1969) — німецький філософ, соціолог, музикознавець. про неможливість поезії після Освенцима. І коли приїхав до Києва, я перестав малювати. Подумав, що багато намалював, вже нікому нічого не обіцяв. Мені чимало років, і я намалював декілька… Це мене, як здалося, навіть не дуже мучило.

— Виходить, ви навіть про свої роботи переживали більше, ніж про своє життя після повернення.

— Напевно, так. Аж поки не вискочила робота мого друга, геніально художника Ахра Аджинджала⁷⁷Ахра Аджинджал (нар. 1962) — український живописець, графік, мистецтвознавець родом з Абхазії. Живе та працює в Києві.. Ахрик виклав роботу, яка називалася «Чорні черешні». І тут я відчуваю, що прийняв пігулку. Почав дивитися, що ж я в тому Аушвіці знімав. І серед іншого бачу там такий пейзаж і якась подряпина на небі. Збільшую і бачу, що це птах. Біжу до майстерні, малюю картину «Птах над Біркенау». Дуже велику картину. Там, де птахів не може бути. І все. І я зрозумів, що в мистецтві іманентна⁷⁸Іманентний — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи. цілющість. Але однією пігулкою не обійдешся. Це пожиттєвий такий курс. 

Про Спілку художників «БЖ-АРТ»

— Розкажіть про створення «БЖ-АРТ»⁸¹Об’єднання «БЖ-АРТ» започатковано у 1993 році як неформальна спільнота молодих українських художників. У 1994 році об’єднання створило мистецький сквот «БЖ»..

— Створення сквоту — це десь середина чи навіть початок 1990-х. Будівля на Великій Житомирській, 25А (в Києві. — ред.), тому така назва. Стояла споруда покинута, під вічним якимось ремонтом. Ремонту не було. З одного боку, там була розкіш того будинку, бо залишились ще мармурові сходи, якісь розписи, ліпнина. А з іншого — повна розруха. І художники, серед яких перший був мій однокласник Міша Шаповаленко⁸²Міша Шаповаленко (нар. 1958) — художник-живописець, педагог, організатор і один із засновників організації «БЖ-АРТ»., тримали там кімнати.У мене тоді майстерня була на нинішній площі Українських Героїв, у півпідвалі. Одного дня я прийшов у ту майстерню, а там, пардон, фекальні води залили все. Так зрозумів, що цей період мого життя закінчено. Подзвонив Мишку і кажу: «У тебе там щось є?». Він каже, що є дві кімнати. А це на розі над дверима, перший балкончик нижній. Я коли подивився це сире приміщення, воно було неправильною призмою, і мені здалося, що я всередині корабля. І там був еркер⁸³Еркер — частина споруди, що здіймається над першим поверхом і виступає за межі фасаду як балкон, що може мати різну форму. із балконом, ще одне вікно, і воно створювало такий світловий ліхтар на стіні, куди я поставив мольберт потім.

Пішов у ЖЕК, кажу: «Хочу ремонт». «Ну, — кажуть, — ходімо подивимося». Подивились. Спитав, скільки коштуватиме. «П’ятсот доларів» — ну, якісь шалені гроші. Я пішов до (знайомого німця. — ред.) Ральфа.

Кажу: «Ральф, позич мені гроші». Він каже: «Ні, давай я краще в тебе картину куплю». Він купив рівно на ці гроші картину. Я обміняв картину на ремонт. І вони зробили такий кондовий ремонт. І я там почав малювати оці «Сім днів».

А потім «БЖ-АРТ» обріс… Там були монахині, був вор у законі на псевдо Бабай. Там були повії. Ну, і в основному художники. Хтось жив, хтось мешкав, хтось приходив, хтось не приходив. Ну, такі історії.

Два котяри були такі, що мама не горюй. З’їли в мене ковбасу колись. До мене друг приїхав, а грошей не було. Він дав 10 карбованців і ми купили спочатку ковбаси, а потім пішли по пиво. А ковбасу я підвісив десь на фрамугу вікна і зачинив двері. А там було купа закинутих приміщень. Фортку я не закрив — і вони пролізли. Пригали, видно, що шкрябали оцей мій кульок із ковбасою. Була наруга над ковбасою просто — з обох боків вона була обгризана. Я їх цією ковбасою гнав аж на сходи. І потім ще довго знаходив результати їхнього перебування у своїй майстерні. Ковбасу я викинув на сходи, але вони не притрогувалися. Горді коти. Так було жалко ковбаси, але дуже смішна історія.

Отак ми існували там: між позолотою, мармуром, страшним якимось існуванням. Що там тільки не творилося. Але «БЖ-АРТ» наразі — це такий стародавній і чи не єдиний існуючий сквот, який ми відбили. Є ще на Татарці, але там більш маленький сквот.

Знаєте, за що я люблю окремо «БЖ-АРТ»? За те, що це як дерево. Є такий фрактальний принцип, і воно своїми фракталами підростає: хтось заселяється, хтось виїжджає, хтось, вибачте, вмирає. Останнім часом в’їхали і молоді художниці, і так далі.

Що сталося потім, уже на початку повномасштабного вторгнення? Був такий чувак на прізвище Цугорка, 20 років у нас там прожив. І його висунули на ректора академії (НАОМА. — ред.). І наші раділи: о, у нас свій ректор, класно. Але потім він вирішив нас звідти вижити. Яким чином? У нас давно вже там немає теплопостачання. Користувалися електроприбором — немає більше чим. І 16 листопада 2022-го, як зараз пам’ятаю, він відключає нас від електрики. Спочатку 12 градусів за цельсієм, потім 10, потім 6 градусів, 2 градуси. І так до нуля. І ніякі спроби домовитися не діють.

Потім врятувала становище, як завжди, Роза Тапанова⁸⁷українська юристка, в.о. генерального директора Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр»., яка просто знайшла нам гроші на новий проєкт і на нову лінію електрики. Якось ми відбилися, а я просто потім дав зрозуміти, що якщо знову почнеться, то це вже не тільки з нами буде, але і з тими людьми, які нам допомагають. Це просто буде плювок їм в обличчя. Наразі тихо.

Працює наш «БЖ-АРТ». У нас повинна бути виставка у Кмитівському музеї⁸⁹Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Й. Д. Буханчука — художній музей у поліському селі Кмитів, що має велике зібрання творів мистецтва у стилі соцреалізму., «БЖ-АРТу» присвячена. Збирали роботи на дуже класний проєкт, присвячений Херсонському музею — «Не вкрадене». Така історія, що художники роблять роботи — не копії, а штудії, омажі на роботи, вкрадені орками. Я, власне, дві роботи зробив. 

Таким чином, по-перше, ми нагадуємо, що вкрали окупанти. По-друге, кажемо ворогу, що не можете ви цього зробити. І, по-третє, коли вони (оригінали й омажі. — ред.) зустрінуться — я маю надію на це — це буде дуже цікаво. 

Як виявилось, я напрасно боявся цього стилю життя в «БЖ-АРТі». Я ж таки суспільна тваринка. Бо, скажімо, коли Славік Шерешевський⁹⁰Славік Шерешевський (нар. 1964) — український живописець, графік. десь на восьмому поверсі, йому хочеться зі мною, скажімо, чаю попити. І він каже: «Семенович, приходь, я тут геніальну картину нарисував». Або там Льошка Белюсенко⁹¹Олексій Белюсенко (нар. 1960) — український живописець, графік, дизайнер інтер’єру, реставратор. на п’ятому поверсі. Ну і так далі. І оця ситуація вулику. Там є свої анклави, всі дружать. Така, як я кажу, фрактальна історія дерева, зі своїми різними плодами, вітками і так далі. Я це дуже люблю.  

— На прикладі Нагірної, 22 історія демонструє, що не змінилось ставлення до мистецьких сквотів.
 
— На жаль. З Нагірною, знаєте, коли я написав (я за них повністю), але я написав, що треба було битися. Я за них не можу битися, я можу допомагати. Вони якщо билися, то не сильно, я не чув. Знаєте, коли нас перший раз виганяли з того «БЖ-АРТу», ми ходили з картинами до Кабміну.

Але з Нагірною дуже жалко. І це ставлення дійсно… Знаєте, це не так, думаю, дорого було б для держави. Хоча б не заважайте, залиште в спокої — художники працюють.

Але очевидно, що немає якоїсь політики державної, ми не дуже цікаві країні. Хоча я хочу донести: коли Україна виступає як мистецький суб’єкт, як родина, скажімо, Малевича, Богомазова⁹⁵Олександр Богомазов (1880-1930) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Був чільним представником українського й світового авангарду. і так далі — це квиток в інший клуб. Це вхід в іншу по формі й по кольору країну.

Малевич український. І за це ми воюємо. Повірте мені, воюємо віртуально. І це також битва. Я багато історій міг би розповісти. Про то, як хотіли принизити Дмитра Горбачова⁹⁷Дмитро Горбачов (нар. 1937) — український мистецтвознавець, історик мистецтва України, міжнародний експерт мистецьких творів, професор., який ввів українське мистецтво в світовий контекст. Який працював у, тоді це називалося, Українському музеї, і він просто зберіг ці роботи бойчукістів і Богомазова. А потім він потрошку їх став виставляти ще за радянської влади в експозицію. «Що ти виставляєш?», — начальство каже. А Дмитро Омелянович відповідає: «Дивіться, вони ж у буденівках»⁹⁸Формовий головний убір військовослужбовців Робітничо-селянської Червоної армії.. Ну, вони повірили в цю ідею. Але це були бойчукісти⁹⁹Плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Михайла Бойчука., їх всіх стратили. Ну, окрім тих, які були, власне, в Москві.

У нас таки є, знаєте, комплекс меншовартості. 

— Ну, це ж дуже така грамотна політика. Мовляв, є той, хто культуру створює, і той, хто культуру набуває.

— Абсолютно. І вони в це вкладають гроші. А ми ні.

«Мистецтво — це послання в майбутнє»

— Як тоді має відбуватися оцей суспільний договір між державою, активними людьми та митцями?

— Цей спір завжди закінчується визнанням, що дуже складно управляти людьми. Бачите, люди пристосовуються, починають десь там зиску собі шукати і так далі. 

Єдиний грант за своє життя, який я отримав — в жовтні минулого року. Це був грант Мічиганського університету на виставку, присвячену Кривцову¹⁰³Максим Кривцов — український поет, фотограф, громадський діяч, доброволець, військовослужбовець. Загинув у січні 2024 року.. І це також була дипломатія крута. Дуже промовиста виставка: там була поезія, картини Каті Лісової, кераміка Іри Бондаренко і моя графіка. І ми не просили нічого в держави. Інших грантів я не отримував, не знаю, це правильно чи ні. Якось у мене це так.

Це дуже складне питання. Я, слава Богу, майже ніколи не маю справи з державою. Але маю справи з величезною купою людей.

Знаєте, вони (росіяни. — ред.) зрозуміли… Як ми бачимо, десятки, а то і сотні мільйонів туди вкладають в цей балет, іще щось. Була ідея зробити якусь виставку про тисячоліття українського мистецтва і провезти її Європою. Хто цим буде займатися? Без втручання держави це неможливо. А це можна було б зробити: від ікон київських до Малевича і до сучасників наших.

— Так само привезти сюди виставку?

— Так само привезти сюди. Знаєте, коли є нагода… Я дуже люблю музей Ханенків¹⁰⁵Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — музей світового мистецтва, що презентує колекції мистецтва Європи, Азії та Давнього світу.. Вони везуть виставку до Лувру. Що вони везуть? Візантійську ікону. Ви не могли взяти ще українську ікону? Не могли взяти трошки сучасників? Оця тяглість українського мистецтва, що ми, все ж таки, нащадки Малевича, Богомазова. Якби такі виставки були організовані, це було б дуже круто. Якби на них приходили тисячі, може, десятки тисяч людей, Україна була б суб’єктна мистецька країна. А так… ну, деякі люди знають.

Я розумію, що все хочеться переводити на кількість дронів, але це також важливо. І на це можна знайти, думаю, гроші, в тому числі у приватного мецената. Якщо ми самі про себе не скажемо… 
 
Я ніколи, як із часів вторгнення повномасштабного, не бачив такої кількості і такої потужності мистецьких подій. Бачите, вони ж не дарма б’ють по музеях, по церквах.

— Якби ви як митець вели діалог із кимось у майбутньому, який посил ви б хотіли, щоб та людина зчитала з ваших робіт?

— Живопис і мистецтво взагалі — це найбільш безпосереднє послання в майбутнє. Це і є моє послання. І коли я дивлюсь того ж Рембрандта, то це послання отримую. Коли ви дивитесь якісь роботи, ви це послання отримуєте. Але мені іноді хотілося, щоб робота… Удар по очах, те, що ми казали.  

У деяких художників починається з розмови, а потім вже твір мистецтва. У мене спочатку твір мистецтва, а потім будемо пояснювати, що ми зробили. 

Художник — це той, хто малює, а потім вже можна пояснювати його роботу.

Я не хочу бути декларативним. Мистецтво — це така універсальна мова, яка нам розповідає про час.

Образотворче мистецтво ці образи творить, вже не зважаючи на свого автора іноді. Дуже часто ми дивимося на Брейгеля чи на когось і багато чого не зчитуємо, а багато що домислюємо. І воно так і є, воно обростає.

Вибачте, що я знову про себе, бо мені кажуть: твої роботи з часом набувають. Ну, я не знаю, набувають і набувають. Я не думаю про вічність, хоча думаю про те, як казала актриса Ранєвська, щоб не плюнути у вічність. 

Оці послання ми, вибачте за тавтологію, посилаємо в часі. От і все. 

Картини вони такі, що ти її малюєш зараз, а коли ти закінчив, вона від тебе відривається і починає поглинатися в минуле, але вектор її направлений в майбутнє. Хотілося б вірити, що вона тебе переживе.