Пережити полон: звільнений журналіст Дмитро Хилюк

24 серпня 2025 року, у День Незалежності України, відбувся ще один обмін полоненими — крім військовослужбовців, додому повернулися 8 цивільних. Серед них — журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який перебував у неволі з березня 2022 року. Його колега з 1+1 media Роман Стельмах поспілкувався з чоловіком про те, як Дмитро справляється з досвідом полону, як шквал інформації тисне на людину після ізоляції і чому важливо регулярно нагадувати про полонених.

Складнощі адаптації

Ми з Дмитром Хилюком прогулювалися Михайлівською площею у Києві, де вже третій рік стоїть спалена російська бронетехніка. І якщо кияни та більшість гостей столиці вже давно звикли до такої «виставки», то для Дмитра, за його словами, це наче вперше приїхати з-за кордону.

— Я ж потрапив у полон на початку війни, я її на свої очі не бачив. Тільки в перший тиждень окупації чув вибухи, прилітало поруч кілька разів. Однак тієї спаленої техніки я не встиг побачити, тому мені то все дуже цікаво! 

Після трьох років цілковитої ізоляції та російських знущань реінтеграція дається Дмитру не так легко, як би він того хотів. Чоловік зізнається, що думав, начебто нічого не змінилося, що він добре витримав цей період і навіть повернувся цілком здоровим. Однак згодом зрозумів, що все трохи не так, і здоров’я уже не те, що було.

Психологічно Дмитро теж переживає певні виклики. Попри те, що до полону чоловік працював журналістом, йому складно адаптуватися зокрема через велику кількість доступної інформації. Дмитро згадує, як у неволі нічого не було: ні особистих речей, ні будь-якої інформації, з якою мозок би працював. Натомість тут одразу навала всього й нíде від цього заховатися.

— Це коли людина довго була голодна і тут їй одразу пропонують повно їжі — воно вже й не лізе, а їсти треба. Так само з інформацією — ти від неї ніде не захистишся.

Як потрапив у полон

Дмитра Хилюка викрали 4 березня 2022 року у селі Козаровичі на північ від Києва. На той момент там уже були проблеми зі зв’язком, але Дмитро продовжував передавати редакції УНІАН інформацію (зокрема, саме завдяки йому українці дізналися про підрив Ірпінської дамби).

У день викрадення журналіст із батьком поверталися від сусідки до свого будинку — та не встигли пройти й 50 метрів, як натрапили на російський патруль.

— Вони йшли нам на зустріч зі зброєю напоготові. Здається, буряти. Нас поклали на землю, потім без будь-яких пояснень відвели на промислові склади, в абсолютно темну кімнату, де вже було декілька людей. Так почався мій полон.

Дмитро згадує, що серед цивільних заручників опинилася і молодь, і люди далеко за 60. Росіяни утримували їх просто на підлозі, били та всіляко знущалися без жодних на те причин. Вони не мали мети вивідати якусь інформацію, просто виливали лють.

— «Ти віноват, потому што ти хахол». Вони бісилися: «Як ви посміли? Чому ви не здалися? Чому не поїхали?». Росіяни зайшли на нашу землю як «хазяї» і вважали, що можуть робити все, що хочуть. А ми мали коритися їм. Якщо ти військовий, то мав скласти зброю. Якщо цивільний — покинути власний дім і тікати, бо приїхали великі «пани».

Далі у Дмитра розпочався довгий та страшний шлях до російських в’язниць. Спершу окупований на той час Гостомель, далі — Білорусь, а звідти — в одиночну камеру тюрми у Новозибкові Брянської області, за 170 км від Чернігова.

Він пригадує, що «прийомка» в першій тюрмі була дуже страшна: полонених виштовхували з армійського кунга¹Модульна система радянської військової техніки, різновид кузова-фургона. і били палицями по спині всю дорогу від машин до прогулянкових двориків. Там ув’язнені чекали свого оформлення. Росіяни натравили на них собак, кидали полонених на землю. Дмитра собака вкусив за живіт. При цьому журналіст нічого не бачив, бо очі їм зав’язали. Морально було дуже складно. Перші 33 дні у тюрмі Дмитро провів у повній самоті в одиночній камері. Щоб цілком не впасти в розпач, він постійно міряв камеру кроками.

— У мене був рекорд — за день я находив по камері 42 кілометри. Також кроками я рахував час: пройшов 8 тисяч кроків — буде сніданок. А ще ходив, бо було нестерпно холодно.

За рік його етапували до села Пакіно у Володимирську область, що за 200 км від Москви. Там розташована виправна колонія №7, де Дмитро перебував аж до звільнення. Чоловік розповідає, що умови там — «суцільне убожество». З особистих речей не було нічого, крім зубної щітки, пасти і шматка страшного чорного мила. 

— Якось нам дали шматок, і він тхнув рибою. Також регулярно видавали мило, яке смерділо свинячими відходами. Я не знаю, з чого його робили, але запах наче зі свинарника. А ще пластикова чашка, дві миски — для першого та для другого. І все, що на мені було — майка, труси, шкарпетки, роба та резинові тапочки. 

Перша камера Дмитра була розрахована на шістьох, але там одночасно перебувало від дев’яти до п’ятнадцяти людей. Друга — на чотирьох, де утримували від шести до восьми ув’язнених. 

Російські охоронці виводили полонених на «прогулянки» у невеликий дворик, бетонні стіни висотою три метри, зверху ґрати. Випускали так, щоб ув’язнені з різних камер не перетиналися. На прогулянку виділяли від п’яти до двадцяти хвилин — залежно від настрою охоронців. 

Дмитро згадує, що спочатку вони стояли зверху і знущалися, наказуючи співати радянські пісні чи російську попсу 90-х, танцювати. А потім просто ходили або сиділи на лавочках і спостерігали. Знущання були регулярними. Побої, приниження — невід’ємні атрибути російських тюрем.

— Били кийками. У Новозибкові били шокером. Росіяни носили рукавиці з пластиковими накладками на кісточках — у них теж били. Могли вишикувати нас і наказати стояти на місці годину, дві, три. Інколи у зігнутій позі. Фізичними вправами катували — 500 разів присісти, 50 разів відтиснутися.

Та найгірше — голод. Дмитро зізнається, що годували всюди погано: що в першій, що в другій тюрмі. Їжа була водянистою. Давали прісну пшеничну чи вівсяну крупу мізерними порціями. На обід був якийсь суп, де плавало дві картоплини. Коли раз на пів року приходила перевірка, то годували трохи краще. Водночас росіяни не робили різниці між цивільними та військовими — до всіх ставилися однаково жахливо. Ба більше, завжди забороняли дивитися на них і змушували полонених тримати голови опущеними.

— Вони бояться зорового контакту, бо знають, що не праві і моральна перевага не на їхньому боці. Вони самі розуміють, що чинять злочин. І бояться, що їх потім впізнають і будуть шукати.

Випробування надії і здоров’я у полоні

Ще в березні 2022, одразу після викрадення, росіяни застосовували ще один спосіб катування — хибну надію. Дмитро розповідає, що тоді всі полонені писали клопотання на обмін на ім’я Путіна. Спочатку росіяни були настільки ввічливі, що навіть дозволяли це клопотання писати українською, якщо ув’язнений не знав російської.

— Ми думали, що якщо вже написали клопотання про обмін, то, може, до Пасхи обміняють. Потім — може, на Трійцю поміняють. Може, на День Незалежності. Потім — Покрова. Потім — Новий рік. І коли минув рік, ми зрозуміли, що це — надовго.

Утім, Дмитро надії ніколи не втрачав, адже знав, що вічно його утримувати не зможуть. Боявся лише померти, так і не дочекавшись звільнення. А обставини для цього були вельми сприятливі: і хвороби, і ставлення наглядачів. Журналіст пригадує, що зі здоров’ям там у всіх були проблеми, одна з найпоширеніших — короста³Інфекційне захворювання шкіри, спричинене коростяним кліщем..

— Якщо половина тюрми захворіє коростою, і ще й перевірка має бути — тоді, може, якусь мазь видадуть. До того люди місяцями безрезультатно скаржилися. А таке, як зубний чи головний біль — знеболювального ніколи не давали.

Вистояти допомогло бажання повернутися додому та побачити рідних. Із ними не було контакту: Дмитро та решта ув’язнених перебували у цілковитій ізоляції. Єдиний з усіх листів, які рідні та колеги писали чоловіку, дійшов до нього з запізненням на два роки. Дмитро не знав, чи вцілів його дім, чи живі його батьки та знайомі. Він не мав інформації, як розвивається війна і чи захопили росіяни Київ.

— Я з великим подивом дізнався, що мій батько їздив у Брюссель і виступав у Європарламенті. Йому зараз 77 років.

Всі роки неволі Дмитра Хилюка його колеги з 1+1 media докладали неймовірних зусиль, щоб домогтися його звільнення. Вони щотижня виходили на акції, влаштовували кампанії і нагадували, що наші військові та цивільні досі в полоні і про них не можна забувати.

— Треба це робити (нагадувати про полонених — ред.)! І це не тільки рідні мають робити. Розголос — це єдине, чого боїться Росія. Щоб на міжнародних майданчиках щоразу хтось міг їх ткнути носом — а для чого ви тримаєте цивільних в полоні? Чому ви їх не віддасте? Чому ви їх викрали? Щоб цей розголос був, треба, щоб весь час інформація була на слуху. Щоб це не було рутиною і щоб про полонених не забули.