Asgard: як дійшли до понад 3000 уражень на рік?

Говоримо про те, скільки місяців пішло від перших спроб із дронами до перших уражень на полі бою, як Asgard опинився у складі 412 бригади Nemesis Сил безпілотних систем, а також чи дійсно майбутнє бойових дій — за новими технологіями.

«Міг виїхати за кордон, але вирішив, що почуття провини мене з’їсть»

— У якій сфері ви працювали в цивільному житті? Яким бачили своє майбутнє до повномасштабного вторгнення?

— Я співвласник декількох фармацевтичних компаній, тому в мене позивний Фармацевт. Перед війною ми розпочали проєкт із масштабування бізнесу — будували великі склади, було виробництво. Все життя доводилось багато працювати, тому хотілось приділяти більше часу дітям, онукам, якимось своїм заняттям та хобі.

— Водночас до повномасштабного вторгнення ви займались тактичною підготовкою, стрільбою?

— Так. Мені було зрозуміло, що війна буде — це невідворотна історія. У 2014 році стало зрозуміло, що Кримом все не закінчиться, але коли це станеться — ніхто не знав. Так само зараз усі кажуть, що в Європу ніхто не піде — на мою думку, піде, якщо ми зараз не стримаємо. Їм немає сенсу зупинятись на досягнутому. Де в історії приклади того, щоб Гітлер або ще хтось зупинились? Вони підписали з Радянським Союзом договір¹1939 року Німеччина та СРСР підписали Угоду про ненапад — пакт Молотова-Ріббентропа. про ненапад і чим все закінчилось?

Я намагався готуватись, довго їздив на полігон. Тоді був упевнений, що снайпер — це ніби еліта військ. Але на війні зрозумів, що потрапити в ціль на полігоні — це одне, а на полі бою — зовсім інше. Вирішив, що так я небагато принесу для нашої оборони. Тому ми перейшли в сторону БпЛА.

— Чи були у вас думки про те, щоб долучитись до війська ще у 2014–2015 роках? 

— Так, таке почуття періодично накривало, що потрібно доєднатися до війська, а потім затягує робота, сім’я — і вже ніби все добре, війна ж далеко. І зараз всі думають, що війна далеко, а вона ніфіга не далеко.

Це відчуття, що війна далеко, з’являється, коли ти її не відчуваєш. Я теж її не відчував. Було викривлене розуміння, що таке війна. А коли ти сам воюєш, то розумієш трохи інакше.

У 2022 році був абсолютно свідомий вибір і розуміння, що я не зможу жити з почуттям провини. Міг виїхати за кордон, але вирішив, що тоді почуття провини мене з’їсть і нормальне життя для мене закінчиться. Зрозуміло, що сім’я була проти, у дружини були істерики, сльози — це звична історія, певно, любові. Але це був мій вибір.

Я не знав, що на нас чекає там, де буду служити. Ми весь військовий досвід набували на полі бою. Зараз люди можуть обирати, куди вони підуть. Хлопців, які приходять, навчають. І поки вони не злагоджені й не вміють все — вони на поле бою не підуть.

Мене дуже тішить, що зараз час командирів, народжених на цій війні, які вивчали теорію війни не в Радянському Союзі, а на практиці. Купа моїх знайомих стали командирами полків, бригад, батальйонів. Це класно, бо ці люди розуміють, про що вони говорять і що роблять.

— Якщо говорити про кадри, то якої ланки зараз найбільше бракує в армії?

— Солдатського та сержантського складу.

Ми почали формуватися ще коли був 412 батальйон, потім він став полком. В Asgard є частина людей, які прийшли з інших батальйонів і полків, але основна частина нашого особового складу — це рекрутинг, тобто добровольці, та мобілізовані. Вже є і сержанти, і т.в.о. (тимчасові виконувачі обов’язків — ред.) командирів взводів, і т.в.о. командирів рот, батальйонів. Вони пройшли свій бойовий шлях із 2024 року в батальйоні Asgard.

Офіцерський склад зі сторони не приживався. На мою думку, це правильно: сержантський і офіцерський склади повинні рости в підрозділі, бо вони воюють з усім особовим складом, завойовують авторитет у цьому колективі. Тому я підтримую ідею про те, що ріст солдата, сержанта, офіцера повинен бути максимально внутрішнім, а не зовнішнім.

«Ми на колінах збирали ці дрони»: як виник Asgard

— Із чого взагалі Asgard починався? Хто були ці люди, чим вони були об’єднані?

— У 2022 році я перевівся із ТрО до 120 окремого батальйону Сухопутних військ. Брав участь у відкритті школи для FPVшників — грубо кажучи, громадської організації, яка навчала на FPV в Києві. Там з’явився Андрій із позивним Джаконда — нині командир однієї з рот нашого батальйону. Потім я мобілізував Андрія, і був із нами ще один товариш, який перевівся із ТрО. Утрьох починали цей підрозділ.

Ми на колінах збирали ці дрони. До успіху йшли довго, бо воно все не летіло, ніхто нічого не міг навчити чи допомогти — все своїми силами. Потім ще пару людей долучили, і там був наш товариш айтівець, який зіграв велику роль у нашому технічному прориві. І, в принципі, ми полетіли.

Найяскравіші враження залишаються, коли довго до чогось ідеш — і в один прекрасний день воно стається. То ми, у зоні відповідальності натоді 3 ОШБр, зробили перший ретранслятор і в перший день його застосування на бойових уразили чотири танки, із них два згоріли дотла.

Це була феєрія: п’ять FPV (загальною вартістю 2500 доларів) спалили танк за 3-5 мільйони доларів. І все, ми почали внутрішнє масштабування. Максимально в нас було три розрахунки, тобто «недовзвод» — 23 людини, і цей «недовзвод» за рік активних бойових дій уразив 1000 цілей, із них 150 танків. На той час ці цифри шокували.

Плюс до цього ми технічно допомагали всім бригадам, яких знали — навчали людей.

Потім ми перевелись у 412 бригаду Nemesis, а тут уже масштабувались. Нас було десь 19 людей. Спочатку сформували роту, потім зведений загін, зараз ми батальйон. І якщо за перший рік уразили 1000 цілей, то зараз це щонайменше 3000 цілей за рік.

Моя візія в тому, щоб батальйон був самостійним: незалежно від того, буде нинішнє командування чи не буде, чи завтра вони самі командуватимуть цим батальйоном.

Ефективність не повинна залежать від командира, бо він людина: його можуть поранити, він може захворіти чи піти у відпустку. Усі процеси повинні бути налагоджені так, що батальйон продовжить працювати.

І в бізнесі я так само робив децентралізовану систему управління.

Другий складник — це філософія батальйону Asgard: жоден командир, незалежно від рівня, не може ставити задачі, які не готовий виконувати сам. Особовий склад повинен знати, що тут немає людей без бойового досвіду й розуміння того, що потрібно зробити, аби вижити на цій війні. Тому всі командири розуміють: маєш бути готовий сам виконувати задачу, яку поставив, а не ставити її з розрахунку «я ж туди не піду й не буду її виконувати». Ще в маленькому Asgard були такі події, що хтось казав: «Та ні, туди їхати не треба», і я їхав сам. І це нормально.

«Ми — прецедент»: перехід до Сил безпілотних систем

— Знаю, що перехід Asgard у Nemesis був досить складним. Що перешкоджало?

— Уже було два роки війни, на якій людина кожен день робить одну й ту ж справу. У будь-якій цивільній компанії за цей час хотіли б вищу посаду або різноманітнішу зайнятість. Це нормальна мотивація для любої людини. А тепер представте, що люди прийшли, у них нічого не змінюється. Нема ніякої мотиваційної схеми. Я розумів, що якщо не почнемо масштабуватися, то розвалимось (не зовнішньо, а внутрішньо).

Тому мною було прийняте рішення, що ми переходимо. Нікого за собою не тягнув, сказав: «Хто хоче зі мною — будь ласка». Всього 19 людей перейшли, решта залишились.

— Як зрештою вдалося цих людей перевести? Це ж був ще час до «Армії+». 

— Після цієї події «Армію+»³Державний застосунок, який через електронні сервіси має полегшити життя військових. ввели. Ми — прецедент. Насправді таких публічних прецедентів не дуже багато було. Я вирішив, що ми будемо боротися до кінця, незалежно від того, скільки це займе часу. Був складний процес, були задіяні всі: і Міністерство оборони, і Генштаб. Зрештою нас перевели, це зайняло пів року. Виходить, замість того, щоб просто перевести бойовий підрозділ, який завтра почне працювати, на пів року нас вибило з колії. Ну нічого, я рахую, що ми перемогли. За рахунок того, що перейшли, швидко почали розгортати роту. Нам було ким навчати молодьож. За цей рік ми розгорнулись дуже круто. Це те, чого ми хотіли.

— Як ви мотивуєте своїх людей?

— У нас зараз розгортання, нові люди, ще такої проблеми немає. Хоча вчора до мене приходить молодий боєць, який прослужив дев’ять місяців, і каже: «Дивись, командир, на своїй посаді все вмію, знаю, хотів би щось нове зробити». То взагалі не проблема. Головна мотивація — це ефективність підрозділу, так? Коли за зміну ефективно знищують противника. Наприклад, я бачив, як розвідники займаються своєю роботою — ти просто шукаєш цілі, це більше аналітична справа. І зараз ці розвідники в нас стали в динамічну роботу, коли вони коригують роботу або керують нашими важкими дронами. Це зовсім другі люди. Ефективність — це коли людина відчуває, що ми кожен день впливаємо на цій ділянці фронту на цю війну. Там ворог не пройшов, там ми уразили стільки-то цілей — і він учасник цього процесу.

Якщо люди починають вигорати на своїй роботі, треба міняти їх задіяність. Плюс ставлення, людиноцентричність. Тобто взагалі-то наша бригада — це тоненька грань між креативністю і військовою складовою. Якщо військова складова стане більшою, безпілотному підрозділу не вижити. Якщо креативність завалить військову складову — теж не вижити, бо не буде дисципліни. Тому в батальйоні я всім сказав: «Я готов усіх слухать, зі всіма спілкуватися». Якщо ваших аргументів не вистачило і я щось вирішив, то пішли виконувати.

Тут головне — визнавати свої помилки. Якщо командир може вчасно побачити, що не так, і сказати: «Я був неправий, давайте поміняємо, ще раз поговоримо» — це повинно так бути, інакше це перетворюється в чисто військову складову. Колективний розум ніхто не відміняв. І мій бізнес-досвід показав, як складно, коли ти сам управляєш і нікого не запитуєш. Ти не можеш знати все. Складніше управляти більш демократичною історією. Але це дає більший результат.

— Згадайте перше застосування FPV. Як це почалось і чому у вас це спрацювало?

— Ще влітку 2022 року ми літали на полігоні, розуміли, як це працює. Основна проблема почалась, коли приїхали на фронт. Тобто ми вісім місяців, із жовтня 2022-го по червень 2023-го, намагались застосовувати FPV. Лиман (місто на Слобожанщині. — ред.), межа 2022-2023-го. На броні нас везуть на позиції. Потом ми 2 кілометри йдемо зі всім цим обладнанням у бліндажі. До танків було два кілометра, і ми долетіли до цих танків. Але не було вибуху (знову таки, технічна складова набувалась на полі бою). Та це перше, мабуть, попадання взагалі в танк, ми в нього хоч попали.

А потім вже почали літати на дистанції до 10 кілометрів, якусь першу «буханку» уразили, якісь бліндажі, а потім, із червня 2023-го року, уже чотири танки з одного виїзду — і понеслось. Противник не був готовий до таких подій. Далі це все стає роботою.

Бахмут, «платні дороги» й кілзона

— Якщо говорити про Asgard, його бойовий шлях та історію, які ключові точки ви б виділили?

— Якщо казати про маленький Asgard, то наш досвід — це правий фланг Бахмута. Нас закидували як пожежну команду і в Куп’янськ, і по всій лінії фронту. Але фланг Бахмута — це була основна ділянка фронту, де ми воювали. І поки там були ми, «Рарог» та «Ахілес», ближче 20 кілометрів ніяка ворожа техніка не їздила. Мабуть, щось туди внесли присутністю своєю. Там були платні дороги, як ми їх називали: там горіло все, що їхало, і вдень, і вночі.

— Якими досягненнями свого підрозділу за останній рік найбільше пишаєтеся?

— Пишаюсь, що змогли налагодити навчання особового складу, що вся команда підтримує один одного. Мало того, завдяки навчанню через півтора місяця люди виходять на бойові і починають знищувати ворога. Це круто, на мою думку. 

Супердосягнення, що змогли за цей рік виконати все, що перед собою поставили. Із точки зору ефективності, кількості уражених і знищених цілей ми ж пишемо план на рік. І зробили навіть більше, ніж запланували.

Станом на кінець 2025-го FPV-напрям знищив під 4000 цілей. Плюс є рота, яка займається мідл-страйками⁵Клас ударних дронів середньої дальності (від 50 км), які є проміжним варіантом між дешевшими FPV-дронами та дорожчими ракетами., ми довго допилювали сам засіб, а зараз вражаємо і знищуємо ППО противника. Ми розгортаємося, постійно покращуємо свої показники. Є чим пишатися насправді.

Якщо концентруєш зусилля десь і системно працюєш — це явно видно. На одній ділянці фронту за місяць ми відігнали їхню логістику на 10-15 кілометрів від ЛБЗ (лінії бойового зіткнення. — ред.). Вважаю, це результат. Тому якщо організуємо системну роботу й концентрацію на ділянках фронту, я думаю, що все буде добре.

— Ви брали логістику ворога під вогневий контроль. Те саме він робить із нами, і ця кілзона очевидно буде збільшуватись. Як розвиватиметься ця ситуація?

— Найближче майбутнє — це 20–25-кілометрова кілзона з двох сторін. Всі це розуміють. Зараз на деяких ділянках це вже відбувається. Ми в змозі зробити так, що за 30 кілометрів від ЛБЗ ніхто переміщатися не буде. Є протидія цим всім процесам, на любу дію буде протидія. Постійно виходить щось нове: новий зв’язок, нова тактика застосування. Це все одно короткі проміжки часу.

Потрібно придумувати щось для того, щоб далі розміщати особовий склад. Це ж не то, що ти взяв рюкзак і пішов пішки. І я думаю, що буде змінюватися саме тактика застосування (засобів ураження. — ред.), технічна спроможність, щоб літати з більшої дистанції, щоб зберегти свій особовий склад. Ми не можемо собі дозволити розкидатися особовим складом. То наше все насправді.

Над цим уже працюють, щось тестують. Але саме, без участі людей воно працювати не буде. Хтось все одно повинен привезти ці дрони, керувати й так далі. Зрозуміло, що ці люди менше будуть ризикувати своїм життям. Все одно рівень підготовки цих людей буде все вище. Їх треба буде вивозити не на 5–10, а на 20–25 кілометрів від ЛБЗ, але все рівно їх будуть вивозити фізично.

Завтра, якщо буде зупинка війни, всі ці процеси стануть. Я не вірю, що хтось буде щось генерувати, коли не буде гарячої фази війни. Плюс ми можемо нагенерувати що завгодно на полігонах, але не застосовуючи його в бойових умовах, не будемо знати, наскільки воно ефективно працює. Тому поки іде війна, це буде дуже швидко розвиватися.

Ми готуємося до того, що кілзона буде 25 кілометрів. Робимо все, щоби не втратити спроможності протидіяти ворогу при таких умовах.

«Сенс у тому, щоб до тебе не прийшли»

— Але хіба це не неможливість взагалі добирання піхоти до позиції?  

— Ну, буде сіра зона, в якій нікого не буде. Це буде кілзона, в якій вб’ють всіх. Так а інакше ця війна не зупиниться. Просто нам потрібно розгорнутися, щоб ворог не зміг просуватися вперед. І щоб у нас були спроможності вбивати все, що йде в цій кілзоні. Тому не потрібно буде ходити кудись далеко. Сенс буде в тому, щоби до тебе не прийшли.

Чи зможемо ми в таких умовах наступати, якщо ворог буде те саме робити? Не знаю. Але і він не зможе наступати. Він і зараз наступає з такими втратами, що люба нормальна держава вже б давно зупинила цю війну. Яка держава може собі дозволити такі втрати людські?

Моя суб’єктивна думка: коли ми почнемо вбивати більше, чим вони можуть мобілізувати на місяць, і чим більше буде цей розрив, тоді буде супер. Поки цього не настане, у них є ким і чим наступати.

— Чого вам найбільше бракує в роботі?

— Не вистачає людей. Все, більше нічого. Зараз у нас нормальний рівень забезпечення відносно того, що ми бачили у 2022–2024 роках. Є нюанси, але вони не критичні. Щоб ви розуміли, у 2023–2024 роках підрозділ купував собі все сам. Крім БК (боєкомплекту. — ред.), це єдине, що не можна купити. Тому зараз не вистачає людей і певною мірою часу. Тому що в сутках 24 години, більше немає. Всі люди задіяні і роблять і за себе, і за ту людину, якої бракує.

Що в батальйоні Asgard, що в бригаді Nemesis є команда. І ця команда може робити дуже серйозні вчинки і створювати події, які можуть на цій війні зіграти дуже серйозну роль. Скажімо, наш батальйон перехоплення — один із ефективніших.

Люди — це все. Ти можеш бути геніальним командиром, але якщо в тебе немає команди…  Тому тут команда є, якраз не вистачає людей в цю команду, щоб її підсилити, щоб вона працювала і розвивалась далі.

Війську потрібні люди

— Що може сприяти тому, щоб люди пішли у військо? 

— Якщо ти не йдеш захищати свою державу, що далі? Якщо окупанти прийдуть, ніхто питати більше не буде: усіх зберуть і підете із заградотрядами позаду на Польщу, на країни Балтії. Ми ж знаємо це по Донбасу, по Херсонській області: всіх забрали, хто там остався. Ви хочете воювати за чужу державу? Я хочу воювати за свою.

Тому не знаю, як ще мотивувати людей.

На жаль, четвертий рік війни, закінчуються ті люди, які добровільно прийшли. Хтось «200» (загинув. — ред.), хтось угробив своє здоров’я на цій війні. І їх хтось повинен міняти.

В армії, якщо ви прийдете самі, то можете вибрати підрозділ і чим хочете займатися. У нас є дві відпустки (на рік. — ред.). І немає такого, щоб у людини щось сталося і її хтось не відпустив. Тобто я не бачу проблем. Люди просто не розуміють, що вони можуть приносити свій вклад в цю перемогу, займаючись тою справою, якою вони займалися на гражданці.

Я не бачу проблем піти служити і ходити з гордо піднятою головою, не озиратися, що тебе ТЦК зараз спіймає чи ще щось. Люди, з якими я спілкуюсь, це все усвідомлюють і все більше кажуть, що, мабуть, уже пора йти. Людей не вистачає, тому потрібно всім іти, хто може.

Дівчат дофіга в нас. І зараз іде дуже багато дівчат. Я проводжу з усіма співбесіду, іноді офігіваю: дівчина 23–24 роки, дві вищих освіти, навчалась у Німеччині. Є дівчата у нас, які воюють із 2022-го року, а їм зараз 22 роки.

Сьогодні такі умові, що тобі дають можливість вибрати (підрозділ. — ред.), застосувати свої навички, дають все. Тільки йди й роби.

Чотири роки — це дофіга в таких умовах. Я знаю молодих офіцерів, які вже на високих посадах, і вони пройшли шлях від солдата до офіцера, командира. Ну, тут сім’ї розпадаються, і вони осознають, що їхні діти ростуть, потрібен батько. Це проблема соціальна, на мою думку: ти вже не розумієш, чи зможеш повернутися до нормального життя. Тому що ті проблеми, які піднімаються на гражданці, в бізнесі, вони для нас — для тих, хто воює — не проблеми взагалі. Я надіюсь, що я зможу. Но це не точно. І це ще один виклик для нашої держави — закінчення війни, і як ці люди будуть повертатися назад до гражданського життя. Це дуже важливий аспект. Але для цього ще треба зберегти країну.

«Готовий воювати за свою країну, не за чужу»

— Що вплинуло на формування вашої української ідентичності? 

— Не знаю. До речі, я ж із Донбасу. Моє рідне місто було окуповане ще в 2014 році. Я давно живу в Києві, ще з 1994 року. Мало того, виріс у російськомовній атмосфері, у нас українська — це друга мова була. Мої батьки — чистої води радянські люди. Я служив у радянській армії, ще застав той час. І служив я в Росії.

Мабуть, на мене вплинуло те, що окупували моє рідне місто. Усвідомлення того, що я не можу поїхати на могилу своїх рідних, у мене нема батьківщини, по суті, із 2014 року.

Вплинуло й те, що, я вважаю, як би складно не було українцям, все ж у нас є сила оця внутрішня й небажання мати царя. Вона десь на генетичному рівні, скоріше за все.

Но є ще друга історія. Були в мене знайомі із більш стратегічним баченням. І вони ще до цих всіх подій, у 2000-ні роки, казали, що українська держава получила свою державність безкоштовно. В історії нема таких прикладів, коли якась держава получила свободу й державність безкоштовно. І ще тоді казали, що Україна заплатить за свою державність, однозначно. Тому ці всі складові дали мені, мабуть, таке розуміння того. Но я не хочу, щоб мої діти, внуки чи правнуки жили так, як я жив. Я виріс у Радянському Союзі, і я пам’ятаю, як ми плакали, коли помер Брєжнєв, розумію, що таке пропаганда (чотко на собі відчував). І коли це усвідомив, то розумієш, чому так зараз відбувається на Донбасі з людьми. Це ще один фактор того, що я свідомо розумію, що не хочу так жити.

— Як для вас змінилось усвідомлення цінності країни протягом цих чотирьох років?

— У мене все пов’язано з нашою державою. Немає статків десь за кордоном. Я усвідомив для себе, що не інтегруюсь ні в яку іншу державу. Для мене моя держава — це вже остаточно моя держава, і я не збираюсь нікуди їхати жити, якщо це не станеться вимушено. Тому все, що в мене є — все тут. Я ж кажу, готов за неї воювати до кінця. Тільки за свою державу, а не за чужу.

— Що українське суспільство мусить робити, аби мати шанс вистояти й перемогти?

— Всі пам’ятають 2022 рік, так? Всі пам’ятають мобілізацію українського суспільства в перші дні повномасштабної війни. Ми ж не готові були до неї. Як би держава не готувалась, ми не готові були до таких дій. І мобілізація суспільства — це коли сотні тисяч людей повернулись із-за кордону, щоб захищати свою державу, коли одесити копали рви вокруг Одеси. Я розумію, що чотири роки війни виснажує суспільство. Ну, потрібна така ж мобілізація людей, кожного на своєму рівні.

Всім потрібно розуміти, що ми ще нічого не виграли і війна не десь далеко. Тому допомога кожного на своєму місці, приєднання до Сил оборони — це єдине, що нас може врятувати в цій війні. Думаю, що і бізнес має мобілізувати сили, і волонтерство має бути. Історія про те, що держава нас забезпечить… У нас нема стільки коштів, щоб забезпечити. Тому любий вклад суспільства грає роль. Це добре, що більш-менш ми забезпечені. Но є підрозділи, які не забезпечені. І потрібно їм допомагати.

Я не кажу, що в нас усе зовсім погано. Ми наносимо противнику катастрофічні втрати. Ну, цього мало. Нам потрібно знищувати більше і їх, і техніку, і засоби, і все остальне. Для цього потрібні люди і гроші. Добре, що у нас є партнери. Дякуємо за допомогу, яку вони нам надають. Но без внутрішньої допомоги і мобілізації суспільства буде дуже важко.

— Вірите, що це можливо без повторення сценарію початку 2022 року?

— Ми прожили на Донбасі, коли воювали там, два роки: усе працювало, люди ходили на роботу, куча кафешок і все остальне. У Констасі (Костянтинівці. — ред.) такого більше нема, місто стирають з лиця землі. Всі люди, які жили там, втратили все. Ми не втримали Констаху. Так само можемо не втримати ще купу українських міст, де живуть люди, де в когось є бізнес, виробництво.

Ви кажете, якщо не буде великої загрози, то народ не мобілізується. Мабуть, треба суспільству чесно казати про стан справ. Воно повинно розуміти, які наслідки можуть бути. Чесна розмова дала б суспільству розуміння того, що державі і Силам оборони потрібна допомога.

Я вірю, що це можливо. Якщо б ми не вірили в це, думаю, що ми б тут не були. Зневіра — це найважча історія, яка може бути в армії взагалі. Довіра повинна бути, але цю довіру потрібно заслужити, і суспільству в тому числі, на мою думку. Треба постаратися, щоб ця довіра була.

Може, у нас зараз зворотна історія, що суспільство настільки довіряє військово-політичному командуванню і Силам оборони, що думає: «Навіщо мені мені йти, у мене і так нормально все». Тому чесне спілкування з суспільством — це єдиний вірний шлях до нашої перемоги.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.