Бути офіцером ГУР: Нед, командир підрозділу Nobody

Нед — офіцер, командир підрозділу Nobody у складі «Спецпідрозділу Тимура» ГУР МОУ. Ми познайомилися під час поїздки документалістів, представників Української асоціації професійних фотографів (UAPP) на Зміїний, де працює його підрозділ. 

Говоримо про те, як це бути спецпризначенцем: характер завдань, внутрішня культура, про наші позиції на Чорному морі і навіть про мілітарі мерч.

Бліц-факти про Неда

• Улюблена зброя — снайперська гвинтівка.
• Найдорожча річ в екіпі — пристрої нічного бачення.
• Улюблений мілітарі мерч — UF-PRO.
• Найцінніший трофей — російська снайперська гвинтівка «Вінторєз».
• Найцінніша нагорода — нагородна зброя з рук командира Тимура.
• Ритуал перед бойовим виходом — не прощатись.
• Легше виконувати наказ чи віддавати його — виконувати.
• Рішення, яке змінило життя — долучитись до ГУР.
• Nobody — це…: колектив, побратими, сімʼя.
• Якби не війна, я б займався…: тим, чим займаюсь.

Головний острів цієї війни

— Твій підрозділ виконує завдання на Зміїному. Розкажи про свої враження, перший візит і суть роботи там.

— Він дуже схожий на Крим. Там класна енергетика, що підсилюється ландшафтом, який залишився від ворога. Я там бував десятки разів і щоразу відчуття не слабшають — вибух емоцій. Це те місце, куди хочеться повертатись.

Там працює не тільки мій підрозділ. Минулого року інший загін ніс там бойове чергування, а мій виконував бойові завдання, як-от нальоти, рейди. Цього року ми помінялися місцями.

— Яка там зараз безпекова ситуація?

— В акваторії Чорного моря постійно йде бойова робота. Як противник намагається розвідувати і завдати шкоди, так і ми. Це і спостереження за обʼєктами, які під нашим контролем, так і операції. Противник задіює багато ресурсів. Є певна тенденція: якщо брати 2023 рік і зараз, то вони збільшили кількість підрозділів на узбережжі Криму. Ворожа авіація (як мінімум, два винищувачі) постійно патрулює акваторію. Інколи по пів року спокійно, а буває, щодня наносять ураження по «вишках»¹«Вишки Бойка» — бурові газо- та нафтовидобувні платформи біля узбережжя Криму в Чорному морі. чи Зміїному. Паралельно працюють їхні БпЛА літакового типу: теж розвідка та ураження.

— Вони не полишають спроб повернути собі Зміїний?

— Минулого року ми перехопили документи, в яких було розписаний план штурмових дій на «вишках». Сказати, що вони зараз цілеспрямовано намагаються захопити, то ні. Але вони протидіють і стараються зробити наше перебування там некомфортним: обстріли, намагання відрізати логістику.

— Звільнення Зміїного — це масштабна багатоетапна операція, в якій брали участь різні підрозділи, зокрема «Спецпідрозділ Тимура». Чи можете розповісти про це? 

— Представники «Спецпідрозділу Тимура», як і сам Тимур, були в групі тих перших військовослужбовців, які ступили на берег острова, коли окупант відійшов. Вони на той час не знали, чи є там ворог, готувалися приймати бій.

Цілеспрямований шлях до війська

— У якому середовищі ти ріс і що формувало твій світогляд? Чим займався, ким хотів стати?

— Народився і виріс у невеликому містечку. Багато часу проводив у селі в бабусь: садив і викопував картоплю, полюбляв ліс, риболовлю. У мене було українськомовне патріотично налаштоване середовище. Це сформувало мої погляди, заклало фундамент. В юності грали в футбол, купалися у ставках, всі умови підштовхували до спорту, мені він подобався. У 18 років переїхав до Києва.

Переломним моментом стала Революції гідності. Люди, з якими я спілкувався тоді, брали активну участь, більшість тепер воюють. Вдень я працював (бо ніхто б за моє житло не заплатив), а на ніч їхав з хлопцями на Майдан.

Був охоронцем в галереї сучасного мистецтва, потім особистим помічником власника цієї галереї. Мені це подобалося, адже я з дитинства любив малювати, якийсь час займався петриківським розписом. Пізніше став артдилером: купував і продавав картини, скульптури. У січні 2022 року здійснив свою мрію — поїхав на Балі, планував повернутися в кінці травня.

— Були сумніви повертатись чи ні, коли почалася повномасштабна війна?

— Сумнівів не було. На той час мені здавалося, що це було імпульсивне рішення, але зараз розумію, що по-іншому не зміг би вчинити.

Приїхав, забіг додому на 15 хвилин, зібрався, бо я ж був у першому оперативному резерві на мобілізацію. Набрав бригаду, в якій проходив строкову службу, вирішив, що це не моє. Волонтерка, яка допомогла мені приїхати з Польщі в Україну, розповіла, що її брат долучився до ТрО «Азов» у Києві, і я потрапив туди.

Що таке бути спецпризначенцем?

— Чому ти перейшов у ГУР?

— Мені завжди була цікава робота малими тактичними групами, робота в тилу ворога, снайпінг. Із дитинства була тяга до цього: я книжки читав, фільми дивився, в букварі було декілька професій, то я обрав бізнесмена і військового. В принципі, і те, і те спробував. Коли служив на контракті, то проходив відбір і все було на 5. Через знайомих звʼязався з Тимуром (очільником спецпідрозділу ГУР. — ред.). Мав поїхати на навчання, але відразу потрапив на бойове завдання. Тоді підрозділ був невеликим, складався з кількох тактичних груп, я доєднався до одної з них. Вони якраз готувалися до чергової висадки в Енергодарі. Це було завдання, під час якого загинули Малі, Регбіст і Субота (Євгеній Брах (Малі), Максим Яловцов (Регбіст), Олег Субота (Субота) загинули у вересні 2022 року. — ред.).

Далі я поїхав на навчання і мене поставили замість Олега Суботи командиром групи, бо я мав звання старшого сержанта. Паралельно я набирав людей і ближче до зими ми поїхали в Миколаїв. Робили рейд у Нову Каховку — це були нові відчуття, адже я командував групою. Завдання було пересікти Дніпро, продемонструвати нашим Силам оборони, що це можливо, а ворогу, що він в небезпеці. Зібрати інформацію про противника: як він реагуватиме, які в нього є резерви, як працює сповіщення про штурми.

На Дніпрі є острови, вони були нейтральні. Ми кілька разів висаджувалися туди. Одного разу завдання ледь не зірвалося, бо надійшла інформація, що на острові ціла рота противника окопується. Ми разом зі 126 бригадою ТрО³126 бригада ТрО створена 2022 року. У 2024-му передана до морської піхоти. 2025 року перейменована на 39 бригаду берегової оборони. пішли розвідувати. Провели там цілий світловий день, повністю його обійшли і спростували цю інформацію. Завдання виконали успішно: було знищено пункт управління, БТР, 10 чи 11 військових, одного взяли в полон, зібрали інформацію.

Ми цими діями показали, що будемо пересікати Дніпро. Тоді групи на чотирьох човнах висадились без єдиного пострілу по них. Наші військові перші почали стріляти. Вони підійшли на цих гучних човнах, спригнули в воду, набрали гранатометів з собою, зайняли позиції, прицілилися і почали стріляти. І вже тоді противник поняв, що щось не те відбувається. Він взагалі не очікував такого нахабства.

— Як вдалося евакуюватися? 

— Це був короткотривалий вогневий наліт. Залишатися там було неможливо, бо нас було чотири групи, а ворог може підтягнути резерви. З такою швидкістю і напором, як хлопці висадилися і відпрацювали, з такою ж вони звідти вийшли. Вони (вороги. — ред.) почали стріляти, коли ми були на середині Дніпра.

«В ГУР немає випадкових людей»

— Що можна вважати початком історії підрозділу Nobody?

— Коли мене поставили командиром малої тактичної групи, коли я почав збирати довкола себе однодумців. Назва зʼявилася взимку (на початку 2023-го. — ред.), коли ми після Нової Каховки були в Херсоні, виконували завдання на островах.

— Що вирізняє саме ваш підрозділ? 

— Зараз це вже повноцінний загін, який може автономно виконувати завдання будь-де.

Підрозділ, у якого є штаб, група управління, група логістики, медпункт, група вогневої підтримки, БпЛА, снайпери. Для нас, як і загалом для спецпідрозділів ГУР, характерна робота малими тактичними групами, диверсійно-розвідувальні завдання. Війна вносить свої корективи, тож виконуємо і штурмові завдання, і завдання з надводним (човни), повітряним компонентами.

— В яких задачах ГУР використовує повітряний компонент?

— У 2022–2023 роках 70 % завдань були з надводним компонентом, а в 2024-2025 роках додався і повітряний — висадки з гвинтокрилів. Не у класичному форматі, а так само, як це було з рейдом на Нову Каховку — в той момент і в тому місці, де ворог точно не очікує. Навіжені ідеї зачасту працюють. Востаннє мій підрозділ висаджувався біля Купʼянська. Було доволі багато тренувань, хлопці навчилися робити це за 8 секунд — поки гелікоптер ще не сів, скидали боєкомплекти у спеціальних ящиках, потім самі, займали сектори і продовжували рух. Це було успішно, без жодного пострілу.

— Велика частина історії вашого підрозділу — це морські операції. Розкажи про це детальніше.

— Робота на морі — виклик, бо це стихія. Ти не можеш керувати стихією, але можеш пристосуватися. Це і правильне обладнання, спорядження, правильне його обслуговування, навчання шкіперів, медиків, як надавати допомогу на воді, як евакуювати військовослужбовця, який опинився за бортом. Коли ти йдеш по хвилі під метр зі швидкістю 30 вузлів, то думаєш не про виконання завдання, а як не випасти з човна. В мене бойові медики вміють і крапельниці ставити, і плазму вливати на човні, бо, скажімо, від Зміїного до узбережжя 40 хвилин, якщо штиль і «тапок в пол» (різке прискорення. — ред.).

— Як твій підрозділ був долучений до завдань на «вишках Бойка»?

— До операцій з їх захоплення та контролю ми були залучені безпосередньо, були одними з перших, хто туди заходив. В акваторії Чорного моря є і «вишки», і платформи, що стоять порожні. Частину з них контролюємо ми, частина — в сірій зоні (заміновані, за ними спостерігаємо і ми, і противник), а є частина установок, де розташовується ворог. Йде постійна боротьба. Як на землі є наші передові позиції, позиції противника і «сіряк» між ними, так і на морі. Наші позиції — це «вишки» та Зміїний, їхні — «вишки» та узбережжя Криму. 

— Зміїний — доволі велика територія, де можна встановити багато озброєння, а «вишки» мають менший периметр, тоді в чому їхня стратегічна цінність? 

— Я хотів би розвіяти стереотип, що «вишки» маленькі. Вони так можуть виглядати на фото чи відео, але насправді це доволі великий і серйозно укріплений обʼєкт. Там у мирний час перебували по 100–150 людей, є колісна техніка, крани. Опори зруйнувати майже неможливо, адже споруда продумана на випадок техногенних катастроф, штормів, є укриття. Розмістити там озброєння, техніку — не проблема, жити — теж. Звичайно, є обмеження: потрібно доставляти провізію, боєкомплект, солона вода не дуже добре впливає на озброєння, але загалом це вже вибудувана система.

Важливість цих обʼєктів у тому, що, по-перше, вони українські, по-друге, це передові пункти оборони. Контролюючи ці «вишки», ми контролюємо певну частину Чорного моря. Якщо противних спробує підійти, ми будемо наносити йому ураження.

— Чи були за той час, що ви там перебували, спроби штурму?

— Ми робили рейди, штурмували «вишки», працювали зі стрілецького озброєння, а ворог обмежується застосуванням БпЛА, авіації. Щоб підійшов їхній катер, такого не було. Та це і не так просто: потрібно вести вогонь, коли все хитається. А платформа стабільна, є багато простору, укриттів. Плюс із висоти все видно, а човен на морі — вразлива ціль.

— Під час однієї з задач ти на човні вирушав у напрямку «вишок». У чому була необхідність і як часто береш участь у бойових завданнях?

— Завдання було підкріпити «вишку» особовим складом та озброєнням. Ми розуміли, що якщо її будуть штурмувати, то спецпризначенці, а не мотострілковий підрозділ. Я розумів, що моїм бійцям важливою буде не так моя присутність як бойової одиниці, як те, що з ними командир.

Мені ближча робота в полі, але зараз я важливіший у штабі: планування, управління, формування підрозділу, його забезпечення й розвиток — це все першочергово залежить від мене.

— Розкажи про свою першу зустріч з керівником ГУР Кирилом Будановим.

— Це була весна 2023 року. До цього в мене був стереотип, хто такий генерал, керівник спецслужби. Тоді цей стереотип розбився вщент, бо це і професійна людина, і керівник, який достойно поводиться з колегами всіх рівнів. В управлінні відчувається, що він бойовий офіцер. Я був свідком того, як під час виконання великих завдань він брав управління боєм на себе, як збирав офіцерів управління і з ними виходив на завдання, на передній край до хлопців — підняти їм бойовий дух і самому подивитись, що там відбувається.

— Специфіка ваших завдань надскладна, це вимагає від людей довіри, злагодженості, братерства. Як формується колектив? 

— Першочергово це відбір. В ГУР немає випадкових людей, усі приходять добровільно. У нас є відбір у підрозділ, а також центр підготовки та відбору, ми оцінюємо людей як із фізичного боку, так і з морального. Важливо не який ти індивід, а як поводишся в колективі. Якщо проходиш відбір до кінця, це ще не означає, що потрапиш у підрозділ.

Найбільше братерство формується, коли ви проходите через критичні моменти, бойові завдання. Коли люди повертаються з завдань, вони нерозлийвода.

Мерч, жарти і кумири

— У ЦСО «А» є традиція, що спершу людині дають неприємний позивний — Прищ, Каструля тощо — поки людина не проявить себе і не заслужить право обрати той, що підходить її натурі. Чи є у вас подібні традиції?

— Подібні традиції є, позивний ми не самі собі обираємо, а командир чи колектив. Із прикладів: долучився мінометник, крепкий хлопець із сільської місцевості, його запитали про позивний, він каже: «Бізон». А йому мама в передачку склала варенички, домашню ковбасу. І командир вогневої підтримки каже: «Який ти Бізон? Ти — Ковбаса». От до нього це і прилипло.

Або інший хлопець сказав, що в нього позивний — Мазафакер, бо це його нікнейм в іграх. Я кажу командиру роти розвідників, кіборгу з Донецького аеропорту⁵«Кіборгами» називають учасників оборони Донецького аеропорту під час війни на сході України (травень 2014 — січень 2015) та учасників проривів для надання допомоги захисникам.: «Бабаю, придумай людині нормальний позивний». Бабай, недовго думаючи, знімає свій ботінок, носок, на якому написано «ЗСУ», вручає йому: «Будеш Добі, це тобі твій носок. І будеш звільнятися зі служби, обовʼязково повернеш, бо обхідний не підпишу».

— Спецпідрозділи також вирізняє тяжіння до певного стилю в одязі. Це данина західній військовій культурі чи просто класний якісний одяг?  

— Це, як мінімум, тематичний одяг. Є мем про те, що командир сказав одягнути гражданку — і всі в одязі Company Group. Це вже невідʼємний пласт нашої мілітарі спільноти. Я спершу теж тяжів до цього, а тепер, коли можу вдягати цивільний одяг, обираю нейтральний, мілітарі стилю мені вистачає на роботі. А загалом цей процес незворотний, адже до війська долучилося багато молодих людей, які хочуть виділятися.

Про культ калашнікових і тільняшок

— Яку характеристику ти б дав спецслужбам противника? І якщо наші завжди орієнтувались на Захід, то для них Америка одвічний ворог. Важко уявити, щоб російський спецпризначенець одягнув на себе убакс Crye Precision…

— Я не згоден, що російські спецпризначенці не переслідують західну моду. І Crye Precision, і … вони носять. Вони на тих самих фільмах виросли. Звичайно, за час повномасштабної війни у них сформувався певний свій культ, але до нього вони завжди дивилися в ту сторону.

Навіть більше скажу, на Заході є дуже багато людей, які наслідують культуру російських спецпризначенців. Оці всі калашникови (радянські автомати серії АК. — ред.) тюнінговані, тільняшки, камуфляж і так далі. Є певний культ.

Ворожі джерела неодноразово писали про Nobody і називали нас навіть не ворогом, а противником, а це вже повага, ми себе зарекомендували як сильний противник.

«Для спецпідрозділів війна закінчується пізніше»

— В одному з інтервʼю ти згадував, що у вашого підрозділу було завдання на горлівському напрямку, де ви звільнили частину території, окупованої з 2014-го року. Чи можеш розповісти про це? 

— Завдання було складне. Це початок зими: багно, вітер. Ця звільнена частина — це терикон, тобто по факту треба було штурмувати терикон. Емоції важко передати. Але сказати, що це зробили тільки ми, не можна, це знецінює роботу всіх, хто до цього намагалися, діставали поранення, гинули.

Далі була газорозподільна станція, яку ми звільняли разом із 225 окремим штурмовим батальйоном (на той час, зараз це полк). Це була важка робота, не спав по декілька діб. Найбільше емоцій було від того, що хлопці поверталися живими. Ми і повертали свою територію, і наносили шкоду ворогу. Таких завдань було багато, легких я взагалі в нас не памʼятаю, і це нормально для спецпризначенців. 

— Міста, де ми з командою працювали на Донеччині минулого року, тепер окуповані. Ворог просувається. Враховуючи це, що тобі дає силу зберігати мотивацію, не впадати у відчай?

— Насамперед, я маю професійний погляд, розумію, що це активний фронт, він постійно рухається туди-назад. Так, ми втратили Авдіївку, Бахмут, але ми не втратили всю країну. Не впадаємо у відчай, бо за нашими спинами вся Україна: люди, держава. Ми ж не можемо її всю втратити. От на цьому і тримаємось, працюємо, розвиваємось, масштабуємось, отримуємо досвід і його застосовуємо.

— Є певне невдоволення військових про те, що тил робить недостатньо (це, зокрема, штучно розганяється російськими спецслужбами). Що українське суспільство має змінити, щоб ми мали шанс вистояти і перемогти?

— Звичайно, у всіх є виснаження від війни: у військових і цивільних. Підйом, згуртованість не можуть тривати завжди. Російські спецслужби дійсно вміють грати на цих качелях, закидати й розганяти фейки. Вони вкладають в ІПСО багато грошей, добре працюють із молоддю через тікток, телеграм, інстаграм і так далі. Коли виникають конфлікти, потрібно задуматись, чи не граєте ви на користь ворога, виносячи їх назагал. Потрібно бути сконцентрованим на своїх діях і тому, що відбувається довкола.

«Беру участь у майбутньому моєї держави»

— Ти раніше працював у сфері мистецтва. Чи звертаєшся до цього зараз?

— Це невідʼємна частина мене, я люблю виставки, живопис, фотографію, скульптуру. Спостерігаю за цим, коли є можливість. Це моральна розрядка, естетичне задоволення, емоції. Олександр Глядєлов запросив на виставку (вона тривала в Українському домі з 5 вересня до 5 жовтня 2025 року. — ред.), я її повністю подивився. Він декілька десятків років фотографував. Своєрідний самурай, він же не знав, чи в кінцевому результаті це буде комусь цікавим і потрібним. По цих 35 роках, які зображені в цій виставці, можна зрозуміти, що наш народ постійно бореться за свою самобутність, незалежність, за свої права.

— Коли ти вперше ґрунтовно усвідомив свою українську ідентичність?

— В принципі, це завжди було. У мене український родовід. А щоб ідентифікувати себе як патріот — мабуть, під час Майдану. Я вже був повнолітній, мав свій світогляд. І коли я доклав певних зусиль до виборювання незалежності, то зрозумів, що я не просто на словах чи за паспортом українець, а дійсно беру участь у майбутньому моєї держави.

— Росія через музику й інші види мистецтва століттями намагається впливати на нашу молодь. Чи збереглися досі ці пазурі російського впливу? На що варто звернути увагу зараз, щоб це не призвело до катастрофічних наслідків?

— Усі ці дії проводились цілеспрямовано, системно і не тільки з Україною. Навʼязували думку, що російська — мова еліти, а інші… Скажімо, українська — «мова селюків». Забороняли українську релігію. Це відбувалось сотнями років, і зараз у нас як ніколи є можливість позбутися цього. Якщо ми цього не зробимо саме зараз, то в майбутньому такої можливості не буде. Війна дає змогу приймати такі різкі рішення, обрубувати. 

Від совковщини в армії теж дуже важко позбуватися. Я радію, що в нас багато молодих командирів, навіть на рівні бригад, полків, центрів цілих спецслужб. Класно, що це відбувається не по системі, що ти маєш 30 років відслужити і тобі «положено».

— До речі, чи толерується російська мова у вашому підрозділі?

— На жаль, це є. Стараємось, звичайно, більше українською, але під час бойової роботи є більш нагальні потреби. Це в основному вихідці з Криму, багато хлопців з Донбасу, Луганської, Запорізької областей. Стараємось, але коли маємо на це час.

— Якби в тебе була можливість залишити якесь послання наступним поколінням українців, що б ти хотів їм передати?

— Хотів би поділитися віршем «Україні» Василя Симоненка.

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Тим, хто не знає історію Василя Симоненка, рекомендую ознайомитись. І ви зрозумієте, наскільки це сильні слова і скільки болю, правди, страждань українського народу вкладено в цей вірш.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.