Командирка екіпажу в Nemesis про ефективність і росіян-шкідників

Як проходила шлях від операторки до командирки екіпажу, як з’явилися позивні Вбивця і Сатана, чому почала вести статистику уражень і які думки допомагають продовжувати працювати — говоримо в інтерв’ю.

«Була переконана, що за три-чотири дні війна закінчиться»

— Ви у війську з 2022-го року. Розкажіть, чим займались до початку повномасштабного вторгнення і як опинилися в Силах оборони?

— Я працювала в бібліотеці, була бібліотекаркою зі стажем. Також я довгий час працювала з дітьми, а ще як маркетолог, SMM-менеджер. В мене було дуже багато робіт, я працювала і вигорала, але все було вчасно. І цей досвід мені в армії також згодився.

— Що стало фінальним поштовхом для того, щоб долучитись до війська? 

— Я не одразу долучитись до армії. Була переконана, що за три-чотири дні війна закінчиться, тому що в сучасному демократичному світі таке просто неможливо. Не думала, що це надовго затягнеться, хоча в мене був зібраний напередодні тривожний рюкзачок.

На третій день я почала активну волонтерську діяльність разом із друзями. Це тривало з лютого по червень, поки в цьому була гостра потреба. Це ті часи, коли в тих, хто долучався до Сил оборони, не було нічого. Нашим завданням було об’єднуватись, шукати те, що потрібно, і надавати в швидкі терміни.

У березні 2022-го сталась поворотна подія: перша втрата, яка була дуже неочікуваною. Було розуміння, що може загинути військовий, але не думали, що може загинути волонтер. А оскільки я була однією з засновниць волонтерського руху, смерть цього волонтера сприймалася як щось особисте. Була дуже сильна злість, ненависть, з якою я не змогла впоратись. І я розуміла, що єдиний шлях — це помста, а помститись я зможу тільки долучившись до Збройних сил. Була готова підписати контракт, ходила на співбесіду в 47 бригаду, пройшла, але тоді набирали дуже багато людей, довго відбувалася робота з документами, а всередині мене була така суміш різних негативних емоцій, що я просто не могла чекати.

Мені треба було бігти і щось робити. І я знайшла тоді ще добробат «Хартія», так вийшло, що долучилась до напряму БпЛА і донині в ньому працюю.

Від добробату до бригади Nemesis

— Я представила вас як Ліку з позивним Вбивця. Яка історія його появи?

— Мій перший позивний —  Мавка — виник тоді, коли я літала на «Мавіку»¹DJI Mavic — серія компактних квадрокоптерів з дистанційним керуванням для аерофотозйомки та відеозйомки., ще в добробаті. Коли я перейшла в інший підрозділ, ми почали працювати з FPV і робили це доволі ефективно. Декілька людей назвали мене Вбивця і я розуміла, що старий позивний мені вже не підходить. Хоча пам’ятаю, один із командирів сказав принципово: «Не буду називати тебе Вбивця, будеш Мавка». В деяких таблицях так і проходила, як Мавка, і там була плутанина з цими позивним.

Є ще третій (негласний) позивний — Сатана. Він з’явився ще під час навчання на один із засобів у Києві. Мене побачила якась жіночка і сказала, що мої «татуировки от сатаны», бо в мене татуйовані рукава. І потім я приїжджаю додому, в Миколаївську область, де зустрічаю свою вчительку. Це дуже релігійна людина, яка привчила мене до церкви, коли я була віруючою. Ця жіночка, така квіточка, дуже добра, каже: «О, моя Сатана приїхала».

— Першою вашою бригадою стала «Хартія», яким був шлях?

— Я долучилась тільки в той момент, коли зрозуміла, що можливе каліцтво, загибель, полон, тобто все найгірше, що можу собі уявити. І якщо я це приймаю, я йду. Напевно, я очікувала гіршого, це певним чином мені допомогло. В моменті мені щастило, що я не розгублювалась, була зібраною, але через рік наздоганяли спогади, мене трусило.

Але я не очікувала, що буде так багато чекання. Це величезна частина нашого життя в армії. У мене завжди було багато роботи, занять, постійний рух, а чекання мені дається дуже складно. І от уже чотири роки, коли кажуть чекати погоди, нового засобу, переведення, переміщення, ще чогось, я досі не можу з цим змиритись. Дуже багато залежить від бригади, але в усіх арміях світу присутнє чекання і його багато.

— Згодом ви залишили добробат і перейшли в Asgard. Як це відбулось і чим займались на новому місці?

— «Хартія» ставала частиною Нацгвардії, треба було підписувати офіційно контракт і розуміти, куди я далі йду. На той час мені не хотілось залишатись у бригаді, але я не можу пояснити чому. Просто розуміла, що хочеться спробувати інше, тож я підписала контракт і потрапила в інший підрозділ, в Asgard. Тоді це був невеличкий взвод, близько 20 людей. І ми таким складом воювали рік точно.

За цей час ми стали дуже ефективними. Пам’ятаю, були дуже класні результати, а ніхто статистику не вів. Тож я підходжу до командира і кажу, що треба ввести її, це ж такі числа! Тоді на мене і впала ця статистика, але я вважаю, що це було потрібно, бо завдяки цьому ми побачили об’єм роботи, яку робимо, бо кожен день купа уражень.

Ми виїжджали групою, могло бути 15 уражень за день — це були танки, багато різної техніки. На той час це було багато для однієї групи — вразити стільки цілей. Зараз досягти таких результатів дуже важко, тому що змінилась війна, змінились дрони.

Те, що ми це правильно показували, зараз дало змогу розширитись. Тому ми не маленький підрозділ, ми вже окремий батальйон. Тут не тільки FPV, а й інші засоби як ураження, так і розвідки.

— Що можете розповісти про Asgard: хто ці люди і що їх мотивувало? Що стало рушієм ефективності підрозділу?

— Перш за все, це вмотивованість людей. Я не пам’ятаю, що були люди, які не хотіли їхати на роботу, а по-друге, всі робили більше, ніж потрібно. Ти не просто пілот, штурман або технік. Всі робили якусь допоміжну роботу, тому що це маленький взвод, але роботи набагато більше. Всі проявляли ініціативу, але, мені здається, це нікого не лякало, всі хотіли класного спільного результату.

І дуже важливе командування. Бо коли в командуванні стоїть людина, яка зацікавлена в результаті, береже особовий склад, думає про те, як можна ще покращити роботу за допомогою технологій, переймає досвід успішного управління тощо — це приносить свої результати.

— Як Asgard став частиною 412 окремої бригади безпілотних систем Nemesis?

— Було розуміння, що хочеться більше уражати, більше робити. Напевно, в чомусь ми не відчули відгуку зі старої частини і пішли за командиром. Була віра в людину, спільний результат, команду. Ми хотіли змін. Для мене це в чомусь особиста трагедія, яка зачепила не лише армію. Напевно, я досі переживаю цей досвід.

— Як змінилась робота, коли ви потрапили в Nemesis?

— Було дуже важко, тому що нас не одразу всіх перевели. Спочатку перевели чотири людини, але одразу стояла задача розбудовуватись далі. Тобто давали новобранців і потрібно було робити з них бойові екіпажі. Було дуже багато ролей, треба було виконувати різні функції. Я була і інструктором, і бойовим медиком, і SMM-менеджером, і допомагала налаштовувати «Кропиву»³Бойова система управління тактичної ланки «Кропива» — програмне забезпечення для створення карт ситуаційної обстановки..

Ти розумієш, що зараз недостатньо людей для виконання тих чи інших функцій, але їх треба зробити зараз, поки інших переведуть, щоб воно вже розбудовувалось. Потім перейшла інша частина зі старого складу, стало трошки легше.

— Тема переведень загалом складна для всіх Cил оборони, багато сформованих підрозділів розділили, а хтось і досі не може домогтись переведення. Як вам це вдалось?

— В більшості нам пощастило. Не знаю, як саме нам до кінця це вдалось, бо я не вірила вже, що іншу частину групи переведуть. Тому ледь не плакали, коли це сталось, це було як диво. Це була боротьба за людей.

Зараз стало легше за рахунок «Армії+»⁵Державний застосунок, який через електронні сервіси має полегшити життя військових.. Наше переведення було до того, як вона з’явилась. Можливо, запустило цей процес і створило прецедент.

— Ви є командиркою екіпажу. Яким був шлях від операторки до більш управлінської посади?

— Я ніколи не йшла в армію, щоб отримати посаду та будувати кар’єру. Коли мене запитували, що я хочу робити, чи хочу рости, я казала: «Ні». По-перше, я не готова відповідати за велику кількість людей. Особливо зараз, на четвертому році мого перебування в армії. У мене чесно немає сил відповідати за велику кількість людей.

Щодо командирки екіпажу, то в мене просто було найбільше досвіду, так розподіляються ролі. Якби мені сказали, що я маю право вибору, можливо, я відмовилась би від цього, тому що це нелегко. Як новий злагоджений екіпаж працюємо вже пів року.

Як навчаються та вимірюють ефективність

— Як ви опановували FPV⁷FPV-дрон — вид безпілотних літальних апаратів, у військовому сенсі це швидкісні квадрокоптери, перетворені на дрони-камікадзе або дрони-бомбардувальники.? Які були викликли під час навчання та роботи? 

— Вперше керувати FPV я навчалась на початку 2023 року, ще до того, як прийшла в Asgard. Я мала кількамісячну перерву між добробатом і підписанням контракту. Мені вдалось потрапити в школу FPV. Здається, я була там перша чи друга дівчина взагалі. Перші два роки (повномасштабного вторгнення. — ред.) у кожній школі, в яку я приходила, моїм завданням було стати кращою, щоб їхнє ставлення змінилось на здивування.

На самому початку мені дрони FPV не дуже легко давались, бо я прийшла з досвідом «Мавіка», у них відрізняється керування, складно було одразу переключитись. Потім вдалось, але це навичка, яку постійно треба підтримувати. Зараз я розумію, що не літала на FPV вже рік, тому що є інші засоби. Якщо доведеться знову літати, то мені треба взяти дрон, їхати в поле і політати якийсь час, щоб відновити ці навички.

— Якщо згадати найбільш продуктивні дні, скільки могло бути уражених цілей?

— Ефективність можна вимірювати кількістю уражених цілей, можна обчислювати вартістю спаленої техніки, а можна оцінювати кількістю збережених життів. Тут складно оцінити прямо ефективність. Якщо ми говоримо про кількість, то було більше 15.

— Як опановували інші засоби після FPV? Як це відбувалося у вашому підрозділі? 

— Нас відправляли офіційно на навчання вже після переведення (в Nemesis. — ред.). Пройшли дуже багато різних навчань, тому що ми шукаємо найкращі засоби, які підходитимуть для роботи.

Наразі близько 10 засобів уже вивчила, як сертифікований спеціаліст в армії. Зазвичай це окремі школи, які мають певний перелік відео, які ти дивишся, вчиш ТТХ (тактико-технічні характеристики. — ред.). Потім приходиш, ще раз повторюєш теорію, їдете на поле відпрацьовувати, а тоді отримуєте засіб і працюєте з ним. Воно всюди майже однаково.

«Всі розуміють важливість безпеки, бо загинути можна кожен день»

— Частину вашої роботи висвітлювати не можна. Але чи є якісь ще аспекти, які можуть дати розуміння, що саме ви робите? 

— Я можу сказати, що ми працюємо з ударними «крилами» (БпЛА літакового типу. — ред.). Але які це ударні «крила», яку дистанцію, які цілі ми беремо — говорити не будемо, бо наша армія була б набагато результативніша, якби більше такого залишалось у секреті. Коли прийде час, тоді це буде показуватись.

— Чи були ураження, які особливо запам’яталися? Або виїзди на позиції, які відрізнялися від щоденної рутини?

— Коли відбувався перехід з FPV на «крила», бо коли ми працювали з FPV, це були інші дистанції наближеності до ворога. З «Мавіком» це 1,5 км, з FPV було вже 5 км, а як були перші «крила», то вже 10 км. Насправді є база, по якій працюєте: укриття, як ви маскуєтесь, як рухаєтесь, як заїжджаєте на позиції. Ця база працює як для FPV, так і для «крил».

Всі розуміють важливість безпеки, бо загинути можна кожен день, якщо ти цього хочеш. Пілоти є хорошою ціллю, тому якщо ми не хочемо стати для когось координатами на ураження, маємо правильно підходити з питань безпеки до своєї роботи.

Пам’ятаю свої перші виїзди, коли я працювала ще з «Мавіком». Це ніби спостереження, коли ти бачиш, як українців вбивають, а це дуже боляче. Для мене, напевно, це найтравматичніший досвід, коли ти просто за пультом маєш знімати штурмові дії, бачити і чути як наші кричать по раціях, як у них все там відбувається. І ти просто маєш тримати оцю рівну картинку, і розумієш, що нічим не можеш допомогти. І передаєш картинку, щоб люди в штабі швидше зреагували, спробували допомогти тим, хто ще вижив.

— Кілзона⁹Кілзона (kill zone) — територія, яка повністю контролюється вогневими засобами. збільшується, іноді вже 30 км може бути. Як це змінить роботу таких екіпажів, як ваш? 

— Ти просто відтягуєшся ще далі, намагаєшся адекватно оцінювати ситуацію. Я всередині цього, постійно розумію, що щось змінюється. Як тільки є якийсь класний борт, який працює, він буде працювати десь місяці два, а далі все по новій. Це постійний пошук, постійно все зміниться. У них так само.

Не знаю, через скільки місяців ці дрони будуть прилітати в Запоріжжя і в Дніпро, але вони будуть.

— Кирило Верес, очільник бригади К-2, каже, що ворога треба знищувати красиво. Чи є у вас особиста філософія щодо цього процесу?

— У чомусь треба думати як ворог. Оцінювати цілі, які вам дають, не на все погоджуватись, оцінювати свій засіб, на що він здатен, розуміти, що не кожен засіб для кожної цілі підходить. Зараз ми часто з цим зіштовхуємось, треба доносити цю думку.

А по знищенню — чесно, мені все рівно, як вони будуть вмирати. Мені подобається процес ураження цілі, але я радію більше тому, що команді вдалось. Здається, я давно перестала відчувати ненависть до ворога. Я порівняла б це з відчуттям огиди, але це вже не ненависть. У мене немає сприйняття, що ми знищуємо людей. Є сприйняття, що знищуємо шкідників.

Що допомагає триматись

— Ви сказали, що вас мотивувало долучитись до війська бажання помсти. Що зараз мотивує і дає силу продовжувати? 

— У процесі я зрозуміла, що помститись неможливо. Щоб помститись, треба у когось щось відняти. Якщо вони у нас забирають класних людей, то ми у них — непотріб. Чесно, ми робимо їм послугу. Ніяка кількість мертвих росіян, які прийшли на нашу землю, не може перекрити оцю прірву від втрати хоч одного друга. Хоч всі росіяни вимруть — вони не зможуть перекрити цього.

Раніше я казала, що дуже вмотивована і буду тут ще довго. Зараз я розумію (і мені страшенно за це соромно), але я втомилась. Втомилась від самого розуміння, що яка б  не була класна бригада, але ти так довго не належиш собі. А з іншого боку, соромно за те, що бачив стільки смертей, втратив стільки людей і все рівно не вдалось помститись за них, ніби ти не зміг зробити те, заради чого прийшов в армію.

— Що зараз допомагає зосереджуватись на роботі, бути емоційною опорою? 

— Собаки. Друзі допомагають триматись, насправді коло друзів дуже змінилось за час війни. І допомагають мрії. Я не знаю, коли вони точно здійсняться, але дуже допомагають.

Моя найбільша мрія — це хатка в Карпатах, без сусідів, без телефону. Думала, поставлю старлінк, але не одразу. Хочу, щоб у мене не було мережі, але розумію, що не зможу довго нічим не займатись.

Уже пів року маю ідею — хочу робити проєкт пам’яті загиблих друзів і знайомих. Коли в мене з’явиться більше часу, хочу відкрити свій бар у горах, він буде трошки мілітарі (сміється. — ред.). І там я буду продавати крафтовий сидр, а на етикетках будуть мої собаки. Хочу знаходити фоточку собачки, яка буде красивою на етикетках, ніби це головне для бізнес-ідей. Але ментально мені ці мрії дуже допомагають.

— Цікава ваша думка про те, чого вам бракує зараз від українського суспільства?  

— Єдності. Ми уже декілька років їмо одне одного за все. Ще в перший рік (повномасштабного вторгнення. — ред.) була внутрішня єдність країни, вона дуже сильно допомагала триматись. А коли всі втомлені… Не треба говорити, що цивільні не втомлені. Якщо це адекватні цивільні, вони теж роблять дуже багато для армії. Багато дружин військовослужбовців, жінок, які несуть тягар постійного очікування, теж собі не належать, не можуть жити своє життя.

Але немає цієї згуртованості все рівно. Мені здається, за кордони 1991-го року топлять найбільше ті, хто за ці кордони не бореться. Я йшла на війну і думала про те, як буду заходити в Крим, але зараз у мене немає цього відчуття, тому що я не бачу передумов для цього. Крим для мене — другий дім, і мені дуже боляче це усвідомлювати.

— Як загалом змінились ваші сприйняття країни та її цінності?

— У мене погляди змінилися з 2014-го року. Я зі зросійщеного регіону, з Миколаївщини, де українською говорити було соромно, бо це [мовляв] низьке, сільське і далеке. Коли я приїхала в Київ на навчання, на другому чи третьому курсі почалась Революція гідності, у мене був внутрішній поклик туди йти. І цей поклик з’явився, коли я їхала в потязі з Москви в Київ, з концерту Поплавського, куди везли студентів, і читала новини. І з того дня все почало змінюватись.

Я сама переходила на українську, більше дізнавалась про культуру, історію. Не можу сказати, що в мені були російські наративи з дитинства, але і не було бажання боротись за українське. З Революцією гідності оце бажання виборювати з’явилось. І дуже сильно загострилось відчуття несправедливості і злості, коли тобі хочеться за це боротися, бо так не можна.

Мені здається, якийсь час ми були сильно добренькими, намагались знайти виправдання, розуміння, якось згладити. Не з усіма країнами можна таке робити, ми маємо ставати «радикальними українськими сатаністами».

Деякі погляди героїні можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.