Роман Сініцин: «Ми п’ятий рік нормально стоїмо»

У цьому інтерв’ю говоримо про дієві (й не дуже) методи мобілізації, розголос або самоцензуру наболілих проблем війська в соцмережах, а також про розвиток і масштабування безпілотних технологій. А ще Роман пояснив, чому не відвідав «Картонковий майдан», але чому долучився до кадрової комісії Бюро економічної безпеки, розказав про поточну роботу на запорізькому напрямку й улюблені ураження, а також назвав власний переломний момент у сприйнятті країни.

Мобілізація й рекрутинг

— Ми зараз на запорізькому напрямку, де ти і твій екіпаж працює вже досить давно. Нещодавно (у середині березня. — ред.) головнокомандувач Сирський зазначав, що ця ділянка фронту досить активна. Які зміни ти тут помічаєш? 

— Песимістичних настроїв у мене немає. На нашому відрізку фронту ситуація більш-менш стабілізована. Декілька місяців тому противник намагався проводити тут активні дії, але були здійснені контрдії. Але в порівнянні з позаминулим, минулим роком все інтенсифікувалося. Тут в рази збільшилась кількість ворожих ударних засобів безпілотного типу. Тобто небо постійно небезпечне. Роботи тут багато.

— Певною мірою причиною такої ситуації стало те, що нам бракує людей. Зараз багато говорять про провальну мобілізаційну кампанію. Що може змінити цю ситуацію? 

— Я прихильник радикальних методів і обмежень. У нас більше мільйона людей не оновили свої дані в ТЦК і ховаються. І я не засуджую в якихось моментах примусову мобілізацію, бо в нас примусова війна. На нас напали, треба захищатися. Так, є інша сторона медалі — проблеми всередині армії, які не вирішені. І воно працює, мабуть, тільки в комплексі.

— Які меседжі були би більш дієві для тих, хто цей вибір ще не зробив?

— У когось я бачив медійні кампанії, мовляв, у нас нормальні командири, тебе розуміють, у тебе є право на відпустку, є людське ставлення. Мені здається, така комунікація правильна. Плюс можливість вибрати посаду згідно свого фаху, тому що в Силах оборони потрібні сотні різних категорій фахівців.

Часто на нормальні посади стають адекватні люди, для яких головний результат, а не процес. І я можу назвати (навіть пальців рук не вистачить) підрозділи, з якими ми взаємодіяли, де все круто організовано. Тобто утилізація ворога налаштована як процес у бізнесі, є KPI (з англ. — Key Performance Indicators — ключові показники ефективності. — ред.), відповідальні. Cлід розуміти, що в Сили оборони зайшло дуже багато адекватних людей, які ще не вигоріли, з нормальними підходами. Дуже часто у цих людей є якісь соціальні ліфти в цій ієрархії. Основне — це люди.

— Що би ти порадив людям, які б хотіли знайти для себе хороший підрозділ і бути там ефективними?

— Заходити на Work.ua, на LobbyX, і вибирати собі підрозділ. У багатьох людей є друзі і знайомі, які десь служать. Зараз це як сарафанне радіо працює: хтось комусь щось порадив. Я не так давно розмовляв з одним комбригом, він каже, що толку від рекрутингових центрів уже немає. Потрібно працювати іншими методами.

— Це в тому числі бусифікація?

— Бусифікованими називаємо людей, які переховувалися, не оновили дані. Їх умовно зловили на вулиці, вони потрапляють у підрозділ. Там є якийсь відсоток самовільного залишення частини (СЗЧ), відказників і так далі, але в більшості люди адаптуються, втягуються і нормально виконують задачі. Попадають у колектив, бачать, що до чого, починають розуміти цю систему.

— Деякі бригади зараз спрямовують свої рекрутингові кампанії на те, щоб жінки активніше йшли до війська. Яке твоє ставлення до мобілізації жінок?

— До обов’язкової поки, мабуть, негативно, а добровільної — абсолютно так, це круто. Я знаю десятки жінок і дівчат, які проходять службу і на бойових посадах, і вони прямо умнічки.

Болючі проблеми й медійний розголос

— Усі зусилля громадських активістів, які зараз у війську, спрямовані на знищення ворога. Чи не бачиш у цьому ризиків для громадянського суспільства? 

— Є змінність поколінь, я в неї вірю. У нас свідома молодь, нормальні студенти. А щодо закидів про тікток — не лише вони, а і дорослі частково пропали в соцмережах.

— Про соцмережі. Для чого вони тобі зараз?

— Раніше це був частковий інструмент впливу. Можна було когось звільнити, підняти якусь проблему суспільно важливу і так далі. А зараз для мене медійність у соцмережах втратила сенс, бо зайнятий іншим. Із крайнього — я розписував про експорт зброї, про те, що у нас фактично крадуть технологію, що наші рішення продають західні компанії, базуючись на нашому досвіді, обкатуючи свою продукцію на нашій війні. І в економіку України фактично валюта не заходить. А у нас експорт закритий, попри те, що президент та інші розказували. Ні, його не відкрили, тобто прямі контракти не дозволені до сих пір. І ми втрачаємо мільярди доларів для економіки України, втрачаємо толкових інженерів, конструкторів, розробників, їх дуже легко переманити в західну кампанію з більш високими зарплатами. І мене це дуже сильно задіває.

— Чим тут можна зарадити? Медійним розголосом?

— В тому числі. Війни такої інтенсивності і з такою кількістю технологічних рішень немає ніде. І ми це бачимо на прикладі Близького Сходу, де ніхто не очікував, що будуть «Шахеди» літати, ніхто не знає, як їх збивати, а ми знаємо. І засоби в нас є. Але чомусь контрактуються американські, бо вони виробляються в Штатах, у Тайвані і так далі, і в них немає експортних обмежень. Ми просто втратимо це місце на світовому оборонному ринку.

— Чи є ще шанс туди ввірватися?

— Є, якщо зробити прості і зрозумілі правила гри для учасників ринку. Мілтек (військові технології. — ред.), оборонка — це зараз наш каньок.

— На початку березня була інформація про групи українських фахівців, які виїхали працювати з країнами Перської затоки по тому, як збивати іранські «Шахеди». Це може бути не тільки про техніку, а й про тактику застосування?

— Звісно, бо таких навичок немає ні в кого. Але є ще і хард (обладнання. — ред.), а цей хард коштує гроші. Навички це так, це геополітичне рішення: ми комусь допомагаємо, хтось нам допоможе.

— Зараз багато говорять про те, що в Україні дронів бракує, що засобів ураження треба більше. Як тоді в плані експорту визначається те, що потреби виробника на внутрішній ринок закриті?

— Держава не може викупити все, грошей не вистачає. Викупаються вони і за партнерські кошти, і по «данській моделі»¹У 2024 році Україна та Данія запровадили механізм фінансування закупівель озброєння для ЗСУ через відшкодування контрактів з українськими виробниками. фінансування і так далі. Але є цілий ряд виробників, які масштабувалися настільки, що можуть закрити внутрішню потребу і працювати на експорт. По-перше, їм цього не дають регуляторно зробити. А по-друге, держава у них не викупає весь обсяг дронів, тому що у нас немає всіх грошей світу.

Тож нам треба гроші і у нас немає грошей. Гроші ми можемо отримати, але ми не даємо цього зробити.

— Часто говорять про game changer (інноваційну ідею. — ред.), що змінює хід війни. За якими рішеннями найближче майбутнє в сфері БпЛА?

— Якщо глобально, то, думаю, за АІ (штучним інтелектом. — ред.). Більша автоматизація польоту, пошуку й ураження цілей. Менша присутність людини, чисто контроль. Думаю, розвиватимуться рої дронів, де щось летить і шукає ціль згідно заданих параметрів, і уражає саме її. Відповідно, розвиватимуться технології протидії: РЕБи (засоби радіоелектронної боротьби. — ред.), зенітні засоби. Думаю, дійде до того, що будуть повністю автоматичні перехоплювачі³Різновид військових БпЛА, призначений для знищення повітряних цілей, тобто застосування в протиповітряній обороні..

— Як з урахуванням цього розвитку може трансформуватись роль піхоти на війні?

— Піхота нікуди не дінеться. Все одно будуть люди, які сидітимуть на позиціях і триматимуть їх. Поки є людина на позиції — це наша земля. Якщо її там немає — це вже якийсь «сіряк», щось незрозуміле. Зараз не тільки тут, на напрямку, а всюди умовно два-чотири піхотинця сидять на позиції, а над тим, щоб їм хоч трохи спростити життя, щоб вони вижили, працюють десятки, можливо, десь сотні людей і екіпажів. Це попри те, що люди сидять в нелюдських умовах місяцями, іноді поранені. Десяток екіпажів БпЛА на ротаційній основі, «Мавіків» (розвідувальних дронів. — ред.), які за цим дивляться, дистанційне мінування, щоб до них не дійшли, логістика. І окрема історія — як повітряним способом з дронів їм кидають (припаси. — ред.), у деяких бригадах це вже розвинуто до рівня «Нової Пошти». От уяви собі: кілька людей на позиції, а сто людей працює над тим, щоб ці люди оцей клаптик землі тримали.

Мавпування технологій і цензура

— Ми багато говоримо про те, що завдяки винахідливості маємо багато рішень, і що противник використовує якісь наші ефективні розробки, просто більш вправний у їх масштабуванні. Що заважає нам так само швидко масштабувати те, що дійсно працює?

— Я б не сказав, що ми не масштабуємо. Щось масштабуємо, щось ні. Десь не встигаємо. Те, що вони нас копіюють в дуже багатьох рішеннях, — це так. Чи ми щось дивимося, як вони роблять? Звісно. Ми воюємо не з дурачками, це розумні люди, і часто вони роблять дуже хороші продукти. У них, очевидно, більше ресурсів. З іншої сторони, ми більш децентралізовані в плані засобів. У них набагато це все зарегулюваніше. І десь воно з ними грає злий жарт, тому що їм важче адаптуватись. А нам десь легше. Але якоїсь історії, що вони масштабуються, а ми ні, немає.

Наприклад, ті ж мідл- і діпстрайки⁵Засоби, що атакують тилові райони ворожих військ на різній дистанції.. У них є один-два продукти, всі їх знають. У нас — лінійка діпстрайків, які прилітають регулярно по їх НПЗ (нафтопереробних заводах. — ред.), тиловим базам, районам забезпечення, іншим об’єктам. Я назву з понад десять хороших українських виробів різних компаній. Це такий «зоопарк». Дуже часто це незручно, бо на кожен засіб мають бути окремі спеціалісти. З іншої сторони, у нас ця лінійка засобів на будь-який смак. А вони все це розвивають на одній платформі.

— Оце мавпування не є наслідком того, що ми часом занадто багато розповідаємо про те, як це працює? З іншого боку, мусимо про щось говорити, бо це впливає на донати, на рекрутинг. Як із цим бути?

— Так, має бути внутрішня комісія з дозування інформації. Та якісь внутрішні стопи мають бути.

— Чи є в тебе якась внутрішня цензура по тому, що постиш у соцмережах?

— Я військовослужбовець. Не пощу нічого навколо політики. З іншої сторони, розумію, що проблем мільйон. Ситуацій, де хотілося б влізти, теж мільйон. Але я себе регулюю, бо розумію, що зараз є інші пріоритети. А з приводу технічних нюансів нічого не публікую. А для чого?

— Ти автор фрази «Аваков — чорт»⁷Арсен Аваков — міністр МВС України у 2014-2021 роках, звільнився з посади після низки протестів.. Це було до повномасштабки і в тому числі сприяло тому, що ця людина була зміщена з посади. Кого ти зараз вважаєш чортами?

— Є десятки авакових. Але я не буду їх зараз називати, не час.

— Як трансформувались методи твоєї боротьби з цим? Не вірю, що ти просто закриваєш на це очі…

— Є люди, які зараз граблять, фактично, на війні. Їх десятки. Це неприпустимо. Зокрема вони атакують антикорупційні органи. У мене від цього горіло страшно. Але я не міг прийти з картонкою постояти⁹Серія мітингів проти ліквідації незалежності Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури у липні 2025 року. — не можу собі цього дозволити, бо я діючий військовослужбовець, не можу брати участь у політичних акціях.

У мене дуже часто і часу особливо немає на це (пости в соцмережах. — ред.). Ти працюєш, приїжджаєш втомлений, у тебе просто вже немає життєвого тонусу, а ще вникаєш в якісь ці історії. Але чи воно тригерить, чи демотивує? Звісно. Бо і служить в Силах оборони, і ефективно виконувати задачі, і бути паралельно громадським активістом — воно так не працює.

— Кому б ти передав важелі боротьби?

— Та молоді, хай борять. Оці, що ще не повиїжджали, 18-22 роки¹¹У серпні 2025 року набув чинності документ, який дозволяє виїзд за кордон чоловікам віком від 18 до 22 років під час дії воєнного стану та загальної мобілізації. (то теж, як на мене, страшна помилка). Немає кадрів.

— Але ти почав із того, що все-таки активна молодь є і не все втрачено.

— І мене це радує. Тому не будемо в помиральну яму лягати, не все так погано. Ми п’ятий рік стоїмо. Попри все, встояли перших 12 критичних місяців (повномасштабного вторгнення. — ред.). І мало того, ми ще і в таких промислових масштабах утилізуємо противника. І у нас дуже багато, де все виходить. Тому ми круті, все буде нормально.

— Як можна говорити про проблеми всередині війська, щоб вони не замовчувалися й почали вирішуватися?

— Як військовослужбовець я можу говорити про ці проблеми дуже акуратно. Вони є, звісно. Воно все трошки трансформується, часто дуже повільно. Не так добре, як хотілося б. Я б говорив про конкретні кейси, тому що кожна проблема має якесь своє прізвище, свого відповідального.

— Про які проблеми ти ніколи не перестанеш говорити?

— Особливо не озвучую проблеми, які є в армії, я більше зациклений на своїй роботі, на тактичному рівні. А у мене ці проблеми полягають в тому, що я їх якось можу вирішити сам або за допомогою побратимів. З того, що би виділив — не розумію логіку плодіння військових частин. Тобто полки, корпусна система — це виправданий, як на мене, підхід. Але у нас є десятки неукомплектованих підрозділів. При цьому ми створюємо нові військові частини. Можливо, в цьому є якась логіка, але я її зовсім не розумію.

Шлях від цивільного до військового

— У багатьох інтерв’ю ти розповідав, що тобі повістка прийшла у вайбері. Чекав цього моменту?

— Це логічно. Я військовозобов’язаний. Ще закінчував військову кафедру, офіцер запасу, тому мені рано чи пізно вона мала прийти.

— Як обирав підрозділ і те, чим хочеш займатися у війську?

— Хотів щось високотехнологічне і те, що швидко розвивається. І, власне, хотів безпілотку ще в 2023 році. У мене багато друзів в цьому підрозділі служило, тому туди і пішов.

Кажуть, ініціатива в армії наказуєма. Так і є, бо ти щось придумав — ти й роби. Але великий плюс того місця, де зараз проходжу службу, що якщо з побратимами придумали якусь операцію, ми приходимо до командирів, а нам кажуть: звісно, давайте, вперед. Результат вирішує. Насправді воно зараз стало покращуватися з Е-балами¹³Цифрові бонуси, які підрозділи отримують за підтверджені бойові результати й можуть обмінювати на техніку, спорядження тощо. в багатьох підрозділах, цифровізація багато що вирішує. Зараз абсолютно всі ураження підтверджені.

— А як відбувається цей процес, наприклад, якщо ви коригуєте, а інший підрозділ уражає ціль?

— Залежить від цілі, там є цілий алгоритм. Бали діляться. Звісно, більше отримує підрозділ, який безпосередньо знищив. До речі, в мене нещодавно товариші збили гелікоптер на покровському напрямку, треба запитати, скільки балів за вертушку.

— Розкажи в загальних рисах, у чому полягає твоя робота?

— У нас є декілька екіпажів розвідувальних і ударних. Ми знаходимо цілі, де можемо самі уражати — уражаємо, де не можемо — працюємо з суміжниками. Проводимо розвідку переважно на оперативно-тактичному рівні. Наша зона інтересу — це смуга забезпечення, райони забезпечення і тили противника. Час від часу вдається ефективно вражати живу силу і техніку.

— Якими досягненнями своїх екіпажів ти найбільше задоволений?

— Завжди радує ураження ППО і особового складу. Техніку розбирали, бронетехніку, склади, логістичні центри. Подобається, коли їм уражають склади ПММ (паливно-мастильних матеріалів. — ред.) або якісь заправники, бо воно ж красиво горить, вибухає. Але чогось одного виділити не можу.

— За ці більше ніж три роки ти пройшов шлях від цивільної людини до військового. Чи не шкодуєш, що не долучився до Cил оборони ще з часів АТО?

— Можливо. У мене було б відразу на старті більше досвіду. Хоча, з іншої сторони, після фонду і після волонтерської історії в 2014–2015 роках я зайшов з меншим досвідом, але з більшою кількістю знайомств. Вони корисні для бойової роботи, тому що в армії більшість ефективних операцій будуються переважно на горизонтальних зв’язках. Якщо ти показуєш результати, з тобою будуть працювати, твоїм розвідданим будуть довіряти, і тоді якраз це все виходить. Працюючи у фонді, я дуже багатьох командирів підрозділів знав особисто, і вже під час служби це дуже часто призводило до мертвої русні.

Моя робота у фонді була більша організаційна, логістична, офісна. Є величезна прірва між бойовою роботою і менеджерською. І на початку було важко зрозуміти, як армія працює, які є закономірності. Потім почала вже картина з досвідом складатись у голові.

Перелом у сприйнятті країни

— Що для тебе змінила Революція гідності? Що з того часу досі яскраво пам’ятаєш?

— Змінило все. Я до Революції гідності хабарі давав, мені нормально було ДАІшнику¹⁵Державна автомобільна інспекція МВС України була ліквідована 18 листопада 2015 року. дати 200 гривень типу «я спішу, братан». Зараз я такого не роблю і ніколи не зроблю. Люди гинули за те, щоб ця країна змінилась. Спогадів багато, з яскравих — це коли бабця 70-ти років в авоську кладе бруківку і несе, щоб передати. Хто на Майдані був, бачив, що там абсолютно різні люди були: від майже дітей до підприємців, пенсіонерів, у яких ця точка кипіння вже дійшла до тієї трагедії, яка там потім відбулася.

— Багато хто говорить, що нашому суспільству зараз бракує єдності, яка була і в 2022 році, і під час Революції гідності. Що може зараз сприяти цьому об’єднанню?

— Мені здається, глобально ми все рівно об’єднані зараз. Перебуваючи у страшній кровопролитній війні, з жахливими втратами, ми як суспільство, як нація об’єднані. Є якась частина суспільства, яка поза контекстом, — вона велика, це тригерить. Але пасіонарна частина людей, за якою завжди йдуть (зазвичай таких 5–20 %) — у нас із цим все окей. Ми не втратили цей державницький посил, кадрову базу цих людей. Переважно вони тут, на фронті. Попри все, ми ще стоїмо. Немає монолітного, стовідсотково консолідованого суспільства, цього не існує, це тільки в нашій уяві може бути.

— Чому ми себе недооцінюємо?

— У нас є якийсь комплекс меншовартості. Але ми показали, що умовно друга армія світу не спроможна захопити кусок території розміром із третину Естонії протягом року. Втрати у них величезні, колосальні. І вони показали свою тотальну неспроможність до стратегічних речей у великому світі, тому що зав’язли тут всерйоз і надовго.

— Як формувалися твої погляди та усвідомлення відповідальності за свою країну?

— Виховання. Мені пощастило з декількома вчителями в середній школі. Нам розказували про Розстріляне відродження¹⁷Покоління інтелігенції 20-х і 30-х років XX століття в Українській РСР, яке було здебільшого знищене під час сталінського терору., хоча цього не було в програмі. І вчителька історії нормально нам давала історію України. Ну і батьки. Для моїх батьків Росія завжди була ворогом. У мене прадід і дідусь звідси, з Гуляйпільського району, і дідусь тут пережив Голодомор, вижив. Це родинна історія, ми зараз воюємо з цими ж товаришами, які в 1932-1933 роках тут же зробили Голодомор.

Ще я якийсь час брав участь у так званих рухах футбольних фанатів. А це ж на 99,9 % абсолютно проукраїнська націоналістична історія. Виявилось, це доволі таки пасіонарна частина суспільства. Вони перші пішли на війну, «Азов» великою мірою в 2014 році формувався на базі футбольних хуліганів.

— Чому саме фанатський рух став таким рушієм у створенні добровольчих підрозділів?

— Це сміливі люди. І це пошук адреналіну, тому що коли ти виходиш на бійку, у тебе, мабуть, є якась мінімальна сміливість і ти цим виражаєш, можливо, свій протест. А потім все трансформувалося в те, що зараз ми маємо.

— Із чого почалось твоє активне громадське життя?

— Я був на Помаранчевому майдані¹⁹Мирні протести 2004 року, що стали відповіддю на масові фальсифікації під час другого туру президентських виборів на користь Віктора Януковича., тоді вчився на другому курсі. Ну, а потім от з Євромайдану. Це такий рубікон був для мене особисто.

— Як це вплинуло на твою діяльність?

— Зрозумів, що нам завжди забивали в голову, мовляв «маленька людина» нічого не вирішує. Це російський мислевірус, занесений через страждання поколінь українців, які пройшли репресії. А мене це дуже тригерило і бісило. Кожен може щось змінити, якщо дуже захотіти і системно, методично над цим працювати. Ми намагалися робити в міру сил, можливостей і ресурсів в багатьох історіях громадського активізму.

«Із коліс почали будувати фонд»

— Як ти почав працювати у Фонді Сергія Притули?

— Ми Сергію з групою людей допомагали з виборами в 2019 році, з медійкою. Він тоді балотувався на мера Києва. Потім Сергій заснував з Анною Гвоздяр благодійний фонд. Він був дуже маленький, вони опікувались інтернатами. Потім ковід²¹Пандемія коронавірусної хвороби, спричинена вірусом SARS-CoV-2. почався, допомога медикам і так далі. На момент вторгнення ми просто з коліс почали будувати фонд. Сергія знали по волонтерській історії ще з 2014 року, відповідно, у нього як у людини медійної був великий кредит довіри. І отак понеслось. Ми скупили спочатку в Україні все, до чого могли дотягнутися. А далі це почало інституціалізуватись, перетворюватися в якусь структуру. Насправді воно і продовжує робитись, тому що фонд росте. Із літа 2023-го я вже перестав там працювати і мобілізувався.

— Розкажи, як вам вдалося «імпортувати» зброю з Росії?

— Це історія 2014–2015 років. Ми теж волонтерили, один із моїх друзів допомагав із закупівлями. Знайшов можливість у рускіх вояк, десь там у Новосибірську, викупати танкові приціли і лазерні далекоміри, яких нам тут не вистачало. Або вони тут дуже дорого коштували, порядка 20 тисяч доларів один цей приціл. А там їх просто міняли у цих їхніх прапорщиків умовно на водку, десь за 100–300 доларів. І вони їх виносили з частини, продавали, потім нам передавали, ходив поїзд «Москва-Кишинів», передавали провідники оці штуки. Це з таких цікавих історій, було й багато інших.

— Ти говорив, що намагаєшся зосередитись на війні і триматися осторонь скандалів. Однак восени написав, що став членом кадрової комісії Бюро економічної безпеки. Розкажи про суть цієї роботи і чому захотів цим займатися?

— Це волонтерська робота, яку я на себе нагрузив. Це дуже важлива історія про наповнення бюджету, про те, за які гроші ми будемо існувати як країна далі. Це один із ключових органів, нереформованих до сих пір. Всі ми прекрасно розуміємо масштаби несплати податків, розкрадань і контрабанди, приміром, на митниці. У нас половина (за деякими оцінками) бізнесу в тіні. Саме цей орган покликаний слідкувати і розслідувати порушення в цих сферах. Добір якісних, мотивованих і доброчесних кадрів — це один із ключових елементів реформи. І я вважаю, що міг би бути там корисним. Дуже сподіваюся, що ця реформа хоча б частково, але вдасться.

— Що допомагає знаходити сили і не зневірюватись, не опускати руки?

— Знаходження в колективі крутих людей, мотивованих, тому що всі прийшли самі, всі розуміють, для чого. Це і про свій підрозділ, і про суміжників, з якими ми тут працюємо. Всі націлені на результат. І ти на фоні всіх якось не можеш ходити дуже демотивований. Це зараз мій ключовий мотиватор. І ще результати роботи. Тому що якщо щось спалив прям хороше, це дає життєвий заряд енергії.

— Чи віриш, що застанеш час, коли не існуватиме так званої Росії, яка становитиме нам будь-яку загрозу?

— Я в цьому впевнений. Вони розваляться, будуть дефрагментовані. І дуже сподіваюсь, не становитимуть нам загрозу років 30 як мінімум. Далі все повернеться на нове коло. Бо це наш екзистенційний ворог. Але я хочу, щоб моя донька нормально пожила, без загрози, в нормальній країні, у нормальному суспільстві, а не виїхала в Португалію.

— Якби в тебе була можливість передати якесь символічне послання наступним популінням українців, що б ти їм сказав? 

— Я б сказав: принижуйте русаків. Дуже сподіваюсь, що до того моменту Росія буде десь в попелі лежати. І, мабуть, будуть якісь такі позиви в суспільстві, що нам їх буде шкода і, може, треба якось допомагати їм. А я хочу, щоб їх і далі принижували максимально.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.