Чіча про Kraken, фронт і братерство

У цьому інтерв’ю говоримо з Чічею про досвід штурмовиків у перші роки повномасштабного вторгнення, звільнення його рідної Слобожанщини, трансформацію в підрозділ безпілотних систем і навчання бійців, а також переоцінку світогляду під час війни.

Бліц-факти про Чічу

• Перша асоціація зі словом «штурм» — біль.
• Улюблена зброя — будь-яка (головне, щоб чиста).
• Найдорожча річ в екіпі — все дороге.
• Виконувати наказ чи віддавати його — і так, і так можна.
• Сьогоднішній стан одним словом — робота.
• Найбожевільніша ідея, яку вдалося втілити під час задачі — заїзд у двір до противника.
• SA Company — це… — сім’я.

«Вперше відчули, що все по-справжньому»

— Як повномасштабна війна змінила ваше життя? Як розгортались події в найперші тижні, місяці?

— Перший місяць-два я пропустив. Ходив у ТрО, коли формувались добровольчі підрозділи. Мене ніхто не брав, бо я не служив в армії і навіть з автомата ніколи не стріляв. На той момент було багато людей, які по військовому фаху були кращі за мене. Звісно, їм віддавали перевагу.

Я три або чотири рази подавав заявку до «Кракена». Два рази мені казали, що дуже багато людей, вже всіх набрали. Потім зателефонували: «Ви хотіли приєднатись, бажання не пропало?» Я кажу: «Ні». Ну і поїхав на КМБ (курс молодого бійця. — ред.). Після КМБ потрапив, коли хлопці вже їхали на Руську Лозову¹Село на північ від Харкова, звільнене від російських військ 29 квітня 2022 року.. Ми приїхали без спорядження, тільки з базовими речами для гігієни, а вони вже виходили на штурм.

— Які люди гуртувались довкола «Кракена»? Як формувався підрозділ?

— Команда, яка зробила цей підрозділ, і далі залишається в ньому. Перш за все це були харківські фанати (ультрас) і колишні бійці «Азову».

— Як зародилась спеціальна штурмова рота?

— По штатці³Офіційний штатний розпис підрозділу, тобто структура, яка визначає, скільки людей, на яких посадах і з якою технікою має бути у підрозділі.. Є перша рота, друга рота, третя, четверта — і повинна бути спецрота. Ми нею стали. Це було у Соледарі, саме в той момент, коли загинув Баян — Кирило Баєв⁴Доброволець спецпідрозділу «Кракен». Брав участь у звільненні Слобожанщини та боях на сході. Загинув 14 січня 2023 року..

— Як у вашій пам’яті закарбувався перший бій?

— Розуміння, куди я потрапив, прийшло на першому завданні, а бій був трохи згодом. Це був хаос: ми виходили вночі під зливу й всю ніч були в лісі. Сказати, що було дуже холодно — це нічого не сказати. Мені тоді казали, що я цю ніч не перенесу.

Це був похід на Проходи⁵Село на північ від Харкова, що було звільнене від російських військ у вересні 2022 року.. Вони розташовані на висоті, і підійти до них дуже важко, бо заходити потрібно з лісу, а самі Проходи — на горі. До цього розвідка тричі ходила по тому самому маршруту, яким ми мали йти. Але цього разу бійці натрапили на розтяжку — один хлопець гине, другий отримує дуже важкі поранення. І саме в той момент я зрозумів, куди потрапив. Що це не іграшки. Тут людське життя може обірватися — ось так.

— А яким було перше пряме зіткнення?

— Це був Питомник⁹Селище на півночі від Харкова, звільнене від російських військ 10 травня 2022 року.. Коли почалася зміна з суміжниками, вони передавали нам інформацію. Я був командиром відділення, а взводний вводив нас в курс справ: звідки може прийти противник, звідки стріляють та інші деталі.

Суміжник каже, що є одна позиція, на яку інколи противник намагається пройти, бо вона крайня, а далі — «сіряк»¹⁰Сіра зона, тобто місцевість між позиціями, де немає чіткої лінії контролю.. Я запитую у взводного, чи є там люди, які відповідально ставляться до чергувань. Він сказав: «Таких, на жаль, немає». Я тоді сказав: «Ну, тоді ми підемо». Краще ми перші зустрінемо ворога, ніж сидітимемо десь далі.

Ми там були до десяти днів. На п’ятий — пішли до побратимів за водою. Коли набирали, на вулиці стояла СП-шка (спостережний пост. — ред.). Чуємо «вихід» — приліт. Чуємо крики. Ми з Тяпою¹¹Антон Калашніков, боєць спецпідрозділу «Кракен», учасник Слобожанського контрнаступу. виходимо, по диму бачимо — приліт метрів за десять від підвалу. Другий приліт — ниряємо у відділення для дров. Витягуємо пораненого. Віднесли на стабпункт¹²Стабілізаційний пункт, місце на передовій, де надають першочергову меддопомогу пораненим., набрали води, повернулися на позицію.

Все скло було вибите, але жалюзі ми трохи опустили. Відкрили так, що я бачив усе, а мене — ніхто. Нам тоді казали, що противник вже одягає мультикам¹⁷Військовий камуфляж, який використовують в першу чергу країни Заходу (США, Велика Британія, Франція тощо).. Бачу: йде паркан — і за ним виглядає дуло автомата. У голові крутиться: «Може, це суміжник?». І далі бачу як на паркан кладеться рука, і там звичайна «болотка» — камуфляж ворога. Він виходить перший, а друга людина ніби «ниряє» спиною, щось тримаючи в руках. Я кричу: «Стоять!». Той, хто ниряв, падає на коліна — я бачу, що в нього труба з РПГ¹⁸Ручний протитанковий гранатомет призначений для ураження броньованої техніки, фортифікаційних споруд або живої сили противника.. Він намагався навести її на мене й вистрілити в кухню, але не зняв запобіжник — саме це мене врятувало.

Починається перестрілка. Розумію, що магазин ось-ось закінчиться. Останній патрон — ті долі секунди, які тягнуться вічністю. І тут, звідки не візьмись, Тяпа прикриває і починає вести вогонь. Напевно, це був момент, коли вперше відчули, що все по-справжньому — коли кожен рух міг стати останнім. 

— Ви згадували, що заїхали у двір до противника. Розкажіть контекст, як це відбувалося.

— Це було в Новоселівці. Ми готували операцію разом із 92-ю бригадою. Нарада закінчилась, і тут хтось питає: «А хто буде розбиратися з тими, що сидять у тій двоповерхівці?». Я розумію, що йдеться про будівлю прямо на нашій вулиці. Виявляється, що в тому колишньому будинку профспілки сидить десь 10–15 людей, у них там був штаб.

Почалася операція: залетіли, як планували, але не дійшли навіть до тієї будівлі. Щойно висадилися — одразу «трьохсоті». Після цього ми зафіксувалися на позиціях, а далі вже 92-га продовжила наступ.

— Упевнена, що було багато моментів, коли ви відчували ризик загибелі. Чи є епізод, який особливо запам’ятався?  

— Таких моментів було дуже багато. Кожен штурм йдеш і говориш: «Все, отаке — це останній раз. Ти більше не можеш». Але як на наступну операцію ти не підеш?

Є люди, які за тобою йдуть. Якщо страшно — є побратими, які допоможуть. Боятись — це нормально, це природно. Бояться всі. Хто не боїться, той бреше.

— Як би ви оцінили свій рівень підготовки на той момент? 

— Ми всі бачили канал National Geographic, коли африканські племена бігають зі списами. Рівень десь такий. У нас був взводний, який служив в Іноземному легіоні у Франції. І він усе, що знав, давав нам, але людей, які до того ніколи не тримали автомат у руках, за місяць чи два навчити тактично пересуватись неможливо.

Я бачу, як зараз тренується 3 ОШБр. Це інший рівень, дійсно штурмові підрозділи, якими вони мають бути. Шкода, що в нас такого не було тоді. Все через брак досвіду.

Ключові спогади про Харківський контрнаступ

— Як при такому рівні підготовки вдавалось досягати настільки ефективних результатів, особливо під час Харківської наступальної операції 2022 року?

— Я б назвав це двома словами: характер та рішучість. Або ти, або тебе — іншого не дано. І характер — це всі люди, хто був зі мною пліч-о-пліч. Які можуть бути сумніви, коли з тобою такі люди? Ніякі. Ну і теж намагаєшся триматись на такому ж рівні. Тому один одному допомагали.

— Що ви пам’ятаєте з Харківського наступу 2022 року?

— Ну, почнемо з того, що ми не знали, що відбувається в області. Можу згадати Великі Проходи — це був такий форпост, який ніхто не міг забрати. І коли почули, що противник звідти відійшов — для нас це був шок. Коли дізнались, що Шевченкове²¹Селище між Харковом і Куп’янськом, звільнене у вересні 2022 року. звільнили, ми були в інформаційному вакуумі і зовсім не розуміли, що відбувається. Ми знали тільки те, куди йшли самі: Балаклія, Савинці і найближчі пункти — і все.

Люди на звільнених територіях дуже раді були нас бачити. Куди не заходили після штурму — люди виходили, а там: борщ, пиріжки, м’ясо. Із їжею було все добре. Інколи погано, але це війна.

— На якому етапі просування ви вперше зіткнулися з серйозним спротивом противника?

— Ми звільнили після Балаклії найближчі села, і нам дозволили поїхати в Харків помитись, попрати речі на день-два. І я тоді думав: якщо Шевченкове вже звільняють, як куп’янчанин я б хотів поїхати туди. Потім доходять слухи, що 92 бригада звільнила частину міста. Я вже думав: «хоч би Куп’янськ…», — і тут хтось із хлопців каже: «Завтра в Куп’янськ висуваємось». Я такий: «Єсть!». Тільки забув, що треба буде форсувати ріку. Але в цілому я був дуже радий.

Біля Балаклії противник відійшов сам, а Куп’янськ весь був у перестрілках. Ківшарівка майже без пострілів: там хлопці з інших рот брали полонених, які заблукали. А так — завжди штурми.

— Це вже не перша спроба противника просунутися ближче до Харкова. Чому місто залишається для них настільки принциповою ціллю?

— Харків — це заповітна мрія Росії вже дуже багато років. Російські війська намагаються рухатись скрізь, і там, де їм виходить просуватись, роблять акцент.

Такі спроби будуть завжди. Але на мою суб’єктивну думку, вони не підуть у міста, бо Росія зрозуміла, що стрілянина в містах — це великі втрати, великий розхід артилерії, FPV.

— За ці два роки, які ви безпосередньо воювали в складі роти, які бої пам’ятаєте досі?

— Більше всього пам’ятається, коли гинуть твої побратими, бо погані спогади перебивають усі гарні. Це втрата, яку неможливо описати словами і важко коментувати. Баян, Флокі²³Боєць спеціальної штурмової роти «Кракен» Данило Погорілов., Вуду²⁴Боєць спеціальної штурмової роти «Кракен» Вадим Анненков.. Це запам’яталось більше всього.

— Чи були у вас поранення за цей час?

— Я вважаю, що ні. Було декілька моментів. Новоселівка: ми почали просуватись по вулиці, і стався приліт. Уламок потрапив мені в куртку. Я падаю, у мене дуже сильно болить рука. Як виявилось, дуже-дуже маленький уламок потрапив у руку. Коли біль трохи стихла, я його витягнув і ми продовжили просування.

І у Кислівці (під Куп’янськом. — ред.) ми з хлопцями виносили пораненого хлопця з іншої роти. Коли виходили, почалась стрілянина. Я віруюча людина і вважаю, що мене тоді врятував Всевишній.

— В який момент після цих наступальних дій настало перше полегшення?

— Коли я зустрівся з бабусею і дідусем, вони були в окупації. Вони живі, і все добре. Це моя історія.

— Чи не вважаєте ви, що частина відповідальності за повномасштабне вторгнення лежить на тій частині суспільства, яка раніше загравала з Росією?

— Я навіть думати про це не хочу. Є факт: у нас війна, і якщо ми будемо забагато думати про те, що було тоді, це відволікатиме від того, що є зараз. Нам потрібно розібратись із тим, що є на даний момент, а потім вже вирішувати інші питання. Бо якщо при онкології не вирізати пухлину, вона буде знову рости.

Про формування української ідентичності

— Які зміни ви помічаєте в Харкові за час повномасштабної війни?

— Те, що російської стало менше — це факт. Спілкуються люди в Харкові російською — теж факт. Навіть більше скажу: у війську інколи спілкуються і російською, і українською. Але, наскільки я пам’ятаю, ніколи не стояло питання, якою мовою ти говориш, бо важливо, що ти робиш.

А що стосується суспільства — так, Україна переломила це. Вдалося взяти ініціативу і, я вважаю, далі ця ініціатива буде більшою. Переважна більшість харків’ян, Слобожанщини, буде спілкуватися українською мовою.

— Як у вас формувалася українська ідентичність?

— У житті я переважно спілкуюсь російською мовою. Але якщо людина має змогу виходити в медіа, писати дописи, вона повинна робити це українською. Бо в нас є своя мова, і саме її ми маємо просувати. У мене не завжди виходить так добре, як би хотілось, але я практикуюсь: читаю книжки українською і намагаюсь більше розмовляти.

— Коли ви почали по-справжньому відчувати себе українцем і спадкоємцем української історії?

— Від початку повномасштабного вторгнення. А які можуть бути варіанти?

Я в своїй голові крутив це так: наприклад, у мене є дім, на який я заробив самостійно. У мене є дружина, дитина. І в один момент заходять люди у двір і кажуть: «Забирай дитину, можеш зібрати речі — і пішов звідси. Тепер ми будемо жити тут. А жінка — може залишитись, вона нам знадобиться».

Ну, якщо хтось і зможе піти, то я — ні. І багато людей поруч зі мною, які зараз у війську, зробили такий самий вибір.  Це саме той момент, коли людина стає господарем на своїй землі. Це наша територія, і саме ми маємо бути тут господарями.

— Спеціальна штурмова рота стала досить медійною. Як з’явилось рішення більше розповідати про свою роботу?

— Це було перед штурмом Новоселівки. Їдемо на старому джипі, який розвалюється. Уже зима, а ми на літній гумі. І тут їде підрозділ на новому «Форді». Я розумію, що у нас є дуже багато відеоархіву нашої роботи і ми маємо змогу попросити ту ж гуму у суспільства. Так ми почали вести соцмережі.

Зміна формату бойових дій

— Як у вашій роті почали використовувати БпЛА і як ви стали частиною полку безпілотних систем?

— Я пам’ятаю той момент, коли Чилі²⁷Сергій Величко — український військовий, ветеран полку «Азов», командир спецпідрозділу Kraken. нам сказав, що в кожній роті має бути своя ГВП (група вогневої підтримки. — ред.), свої «пташки» (безпілотники. — ред.). І ми вже дійшли до того, що в нас, окрім мавіків, з’явились свої FPV.

Командир FPV-роти у складі третього батальйону — це Діма (Тічер). Він із хлопцями проробив титанічну роботу. Ми бачимо її по статистиці: місяць на позиції — втрата бортів мінімальна. Ще вчора вони були водіями: вивозили поранених, завозили людей на штурм, але вже перевчились і показують результати.

— Як сприймаєте зміну формату ведення бойових дій — від штурмових до роботи з безпілотними системами?

— Я вважаю, що в цілому третій батальйон під керівництвом друга Бені перейшов дуже швидко. Ще вчора за нашими людьми «полювали» ті, хто в небі. А тепер картина діаметрально протилежна.

Раніше штурмовики йшли під обстріл, а тепер у хлопців є можливість відповісти — рівень контролю в повітрі перейшов на наш бік. І тепер будемо на рівних.

— Чи пам’ятаєте момент, коли стало зрозуміло, що штурмові дії у старому форматі вже не працюють?

— Неправильно порівнювати штурмові дії тоді і зараз. Вони були, є і будуть. Але в якому вигляді — це вже інше питання. Є негласне правило: щоб бути у групі вогневої підтримки, людина повинна пройти піхоту. Піхота, штурм, розвідка, інженерка… Ти повинен розуміти, як це може бути важко.

І коли ти береш у руки пульт, а хтось стоїть на твоєму місці, ти повинен зробити все, щоб той хлопець залишився живий, а ти — знищив якомога більше ворогів, щоб вони до нього навіть не дісталися.

— Як ви так швидко переформатувалися зі штурмового підрозділу в безпілотний?  

— Робота роти FPV — це командна робота. У нас є зараз змога відправляти FPV‑пілотів на навчання в Kill House. Мої люди за короткий час отримують великі знання.

Основний двигун у цьому всьому — командир батальйону Беня. Він має багато зв’язків, воює з 2014 року, завжди в роботі, завжди в ресурсі, постійно знаходить щось нове для людей, мотивує рухатися вперед.

— Чи були у вашому підрозділі хлопці, які до останнього пручались цим змінам?

— Так, звісно. У нас є хлопець — Бєс, кулеметник у минулому. Коли почалися оці переформатування, в нього було сумніви, що все вдасться. На даний момент Бєс — у технічному плані один з найкращих.

— Як оцінюєте вплив цих змін на тактику та підготовку піхоти?

— Якщо раніше ми могли доїжджати до позицій піхоти, фіксувати їхню роботу, то цього літа треба йти десь 10 км пішки. Кожні чотири хвилини треба ховатись через FPV. Бути непомітним зараз нереально. Засобів ураження стало надзвичайно багато.

— Як бачите еволюцію застосування цих штурмових груп?  

— Краще день пішки, ніж приїдеш красивим на Кобрі²⁹Колісна бронемашина, призначена для перевезення особового складу, патрулювання та бойових операцій. — і в ту Кобру прилетить усе, що тільки можна. Якщо є FPV, то є і системи РЕБ (радіоелектронна боротьба. — ред.), які підсуваються ближче й глушать FPV ворога.

Недавно мій побратим Кавалер скинув мені інформацію, що зробили пристрій для протидії FPV на оптоволокні. Як казав Кирило Верес у вашому інтерв’ю: «Війна як мода, якщо не встигати за нею, будуть проблеми». Тому потрібно рухатись і шукати нові ідеї.

— Чи може піхотна компонента взагалі зникнути в майбутньому?

— Це неможливо, бо скільки би дронів не було — поки людина не зайде в село чи місто і не поставить стяг, це «сіряк». Піхота ніколи не відійде. Ми зараз полк безпілотних систем, але якщо буде потрібно, щоб ми знову повернулись у піхоту — ми вже були там, нічого нового.

— Коли ви як підрозділ востаннє виходили на штурмові дії саме як піхота?

— У жовтні минулого року. Хочу виділити своїх хлопців на запорізькому напрямку. Коли твої люди бачать, яка там зараз ситуація, але довіряють тобі на всі 101 % і йдуть виконувати завдання, а потім повертаються — це велика повага і шана. Я дуже гордий бути частиною такого колективу.

— Коли ви востаннє були на лінії бойового зіткнення?

— Це були Липці у 2024-му році, коли ворог почав рухатися вдруге. Були дуже великі втрати в підрозділі, бо лінія фронту була дуже довга, а людей — мало.

І психологічно хлопцям важко переломити себе, коли кілька бійців з твого відділення отримали поранення, а тобі завтра треба йти на бій чи на позиції. Це реально важко.

— Чи з’являється зараз бажання заїхати на позиції операторів?

— Зараз почали ходити чутки про Куп’янськ, що туди противник заходить. Мені як куп’янчанину, який знає місто як свої п’ять пальців — є бажання піти й познищувати ворога. Є й приємні згадки про ті часи, коли я був штурмовиком. Але розумієш: через проблеми з логістикою люди потрібні надовго, тож треба думати наперед.

— Як ви стали частиною Третього армійського корпусу?

— ГУР брало участь у багатьох операціях з Третім корпусом. Що стосується переходу — прийшов наказ: ці підрозділи й їхні командири переходять у посилення Третього корпусу.

— Які у вашому батальйоні зараз є напрями роботи?

— Є чотири роти. Рота розвідки, важкі «бомбери», ударні крила і рота FPV. Також у нас є взвод РЕР/РЕБ, медичний напрям і кілька невеликих екіпажів ББМ-ок.

— Чи є якісь напрями на перспективу, наприклад, НРК?³¹Наземні роботизовані комплекси, що виконують бойові та логістичні завдання.

— Коли ми зайшли до складу Третього армійського корпусу, бачив хіба поодинокі випадки, коли людей на НРК евакуювали або підвозили провізію. А зараз це звична справа. Тому всьому свій час. Головне — цим займатися.

Братерство

— Як виникає братерство? Як ви його підтримуєте в своєму підрозділі?

— Коли ти їси з людиною з однієї миски, це вже зближує. А коли йдеш на завдання, ти розумієш, що ці п’ять людей — це ті, яким ти довіряєш своє життя. Що може бути важливіше чи цінніше? І коли потрапляєш у патову ситуацію, ти сподіваєшся тільки на тих, хто поруч. Коли ви разом проходите складну ситуацію, це іноді сильніше за будь-які випробування цивільного життя.

— Які у вас всередині підрозділу традиції формальні і неформальні?

— Одна з ініціатив — День пам’яті про загиблих воїнів. Це дні, коли ми збираємось і проводимо зустрічі бойового братерства.

— Як ви в підрозділі зберігаєте пам’ять про полеглих? 

— У «Кракені» дуже велика родинна спільнота — мова про сім’ї, у яких загинули сини або батьки. У нас є служба підтримки: вони постійно на зв’язку, і це взірець того, якою має бути допомога в кожному підрозділі.

У нас є Катерина, яка 24/7 допомагає не тільки родинам загиблих хлопців, а й пораненим — вона організовує реабілітацію і тому подібне. Є така фраза: «За друзів потрібно боротися». Ми наглядно демонструємо, що саме так і потрібно робити.

— Як відбувається прийом і адаптація нових бійців у вашому підрозділі?  

— Наприклад, щоб людину взяти на штурм, мені треба подивитись, як вона тренується. Я оцінюю фізпідготовку, психологічну готовність. Якщо все гаразд, я його беру. Хлопці ж не візьмуть новоприбулого на бойове, поки не прогонять його по такмеду, технічних знаннях, навичках пілотування, інженерній справі. Тут усе індивідуально, але шеврон треба заслужити.

— Як піхотний досвід допомагає вам у тому, чим зараз займаєтесь?

— Ми розуміємо, як поводиться піхота. Хто, як не штурмовик, знає, як знищити іншого штурмовика? Хто, як не штурмовик чи піхотинець, знає, як рухатиметься той чи інший боєць? Це власний досвід: хороші моменти, погані, поранення і так далі.

— Як війна вплинула на переоцінку цінностей і світогляд взагалі?

— Цінності, які були, вони й залишились. Бо, на мою думку, вони в тебе або є, або їх немає. В деяких моментах прийшло розуміння, наприклад, матеріальних цінностей — що це далеко не головне, що є у людини. Головне, як казав мій друг, залишатись людиною. При будь-якій ситуації.

— А що на війні найбільша розкіш?

— Життя і здоров’я, одне веде за собою інше. Тому що інколи в тебе є гроші, але якщо немає здоров’я, то вони тобі не потрібні. Багато сімей це підтверджують. Гроші, які деякі отримали за загибель близьких: вони віддали б втричі більше, аби повернути їх. Це не оцінюється грошима.

— Чи знаходиться зараз час на те, щоб читати, дивитись якісь візуальні матеріали?

— Був період, коли я багато читав, але тепер менше. Мені подобається Маріо П’юзо³³Американський письменник, журналіст і сценарист, автор роману «Хрещений батько»., Джордж Орвелл³⁴Британський письменник, журналіст, есеїст, літературний критик. Автор творів «Колгосп тварин» і «1984».. Мені сподобався «Американський снайпер» Кріса Кайла³⁵Автобіографія одного з найуспішніших снайперів ВМС США.. Вона більш у сірих тонах, що для мене ПТСР-івсько, бо й так у роботі цього вистачає.

Ще дуже гарна книжка — «Ефект Люцифера» Філіпа Зімбардо. Це експеримент із цивільними: частина грала спостерігачів, частина — ув’язнених. Книжка показує: гонячись за тим, щоб знищити зло, можна стати ще більшим злом.

— Чи змінилось у вас за цей час сприйняття країни?

— Зросла її цінність. Бо в боротьбі за свободу не лише я, а й кожен із нас, втратив дуже багато людей. Зупинитись або здатись було б неправильно.

— На вашу думку, чого зараз бракує українському суспільству, щоб ми, як нація, мали шанс вистояти і перемогти?

— Єдності 22-го. Це, мабуть, єдине. Я не кажу, що її немає, але варто згадати, як було з 22-го року.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.